Война на три буквы - [44]

— А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.

Микола щойно потрапив у Донецьку область — і колона, в якій він їхав, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.

— Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють. Нападуть, постріляли. Наші почали відстрілюватись — ті й притихли. Я перев’язую раненого, і тут одиночний — фах! І всьо, повисла.

Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.

— І вже кістки стирчать. Кричу: «Женька! Йди мотай уже мені!»

Микола легко усміхається.

— Хуже всього (скоріш за все), снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... — Він із сумнівом хитає головою.

Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою, з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачують за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в «Айдарі» через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.

Дві корови, свині

— Солдатам дають по одному буторфанолу, — Микола хитає головою. — Це наркотик слабенький, ефект не дуже. Мені два зразу вкололи, я кричу: давайте ще третій.

Микола втікав сам, пригинаючись і ховаючись за БТР. Всередині БТРів везли більш тяжко поранених, а зверху — вбитого, якого Микола послідовно називає інакше:

— Двохсотий.

І «трьохсотих» (поранених), і «двохсотого», відступивши з-під обстрілу, відправили вертольотом у тил, а звідти Миколу іншим вертольотом повезли в Харків, де зробили першу операцію.

— В операційну я пішком ішов. Ще б час, і я би без руки лишився. Або якби на сантиметр вище, щоб локтьовий сустав зачепило.

Микола розповідає про все, крім «двохсотого», з легкою усмішкою. Якщо у Тараса Ковалика відчувається гнів на супротивника, у Миколи Боровина важко помітити бодай роздратування чи на тих, хто стріляв у нього, чи на будь-кого іншого:

— Слава богу, що вернувся, — тільки й каже він.

Через годину приходить жінка-терапевт. Слухає дихання:

— Так, товарищ сержант, вы сколько курите?

— Пачки півтори в день, — усміхається Микола.

Терапевт хитає головою з осудом. Виходить. Микола лягає на здорову руку і пробує читати детектив Гарднера «Таинственная блондинка». Заходить санітарка. Дає Миколі й Тарасові по персику. Потім приносить компот.

— Мені ж не можна пить і їсти, — каже Микола. — А то знов чотири часа чекать. А то утром тільки перев’язку робили.

— Як? Без наркозу?

— Так мені ж дали промедол. В вену. Середньої дії. Мені щас можна в руку лізти, — киває він на роздроблене передпліччя. — Я нічого не відчую.

Це для перев’язки. Для операції потрібен повний наркоз. Треба чекати ще трохи.

— Брат обіцяв приїхати, — розповідає, чекаючи, Микола. — Може, син. Але син ніколи в Києві не був, а тут попробуй розберись. А ще вроді завтра приїдуть провідати круті родичі, — Микола знижує голос і розповідає про чоловіка двоюрідної, здається, сестри. Це чиновник, який переходить з одного міністерства в інше.

— А жінка до вас приїжджала?

— Як вона приїде? — з легкою усмішкою хитає головою Микола. — Хазяйство. Дві корови, свині...

Його перебиває молодий невисокий хірург, що заходить в палату:

— Ну что, пойдем потихоньку?

— Простинь взяти?

Хірург не встигає відповісти, бо фельдшер Микола вирішує сам:

— Ну, назад же на каталці буду. То краще взяти.

Тарас Ковалик, який сидить унизу на лавочці з гостем-одно-класником, розповідає мені про фельдшера Миколу:

— Дивний чоловік. Мучиться вночі, не дає себе обезболюючим вколоти. Стогне.

Артем Чапай, Insider

1 липня 2014

В ночь на 5 июля 2014 года после боев боевики ДНР под руководством Игоря Стрелкова-Гиркина покинули Славянск и Краматорск. В тот же день город перешел под контроль украинских военных, а над Славянским городским советом был поднят украинский флаг. «Армия» Стрелкова обосновалась в Донецке.

Смертельная усталость: Краматорск накануне побега сепаратистов

На дорогах в Краматорске почти нет машин. Горожан тоже не видно. Все магазины закрыты.

— Здесь за полчаса до того, как вы приехали, была тревога — опять бомбили, — рассказывает местный житель Артём. Он согласился поселить нас в квартиру к другу, который недавно сбежал из Краматорска за границу.

Артём выглядит смертельно уставшим. Вскоре становится понятно почему.

— Ну как прошел день? — интересуюсь у него.

— День? Тебе с двенадцати ночи рассказывать? — отвечает он, печально ухмыляясь. — Тут по часам все. В двенадцать здесь стабильно начинают стрелять. Как в «Золушке».

Брошенная квартира выходит окнами на Славянск и гору Карачун. Из окна видно, как над горой разрываются снаряды. Где-то вдалеке громыхает.

— Знаете, что делать, когда начинается обстрел? — флегматично спрашивает Артём. Я мотаю головой: еще не знаю. — Сразу прячьтесь за стену, которая за туалетом. Чтобы от окна тебя отделяло две стены. А лучше залечь в чугунную ванну.

Артём рассказывает: сегодня сепаратисты заявили, что на площади, где располагается штаб «ополчения», будут выдавать пенсии. Но снаряд попал в здание прямо за штабом — и, конечно, никаких денег никто не выдал.