Верните женщинам гаремы - [50]
— Добрий день. Ви такий красивий… А як вас звуть? Мене — Таня. — Губи його згорнулися в червону точку.
— Ланселот, — відповів я.
— Хіба так буває?
— А чому ні? Ви ж вірите, що ви — Таня?
— Я і є Таня.
— А я Ланселот!
Я обминув це диво природи і попростував до кімнати, де за комп'ютером нудьгувала Оля. Комп'ютер у неї був не з простих. Він умів грати в карти. Причому завжди вигравав партії один на один. Та коли проти нього сідали вдвох, бідолаха за мить залишався без штанів. Здавалося б, такий інтелект, а що його б'ють проти правил, збагнути не міг. Просто лихо з розуму!
Та сьогодні бісів пристрій обігрував мою Олю. Бувши ним, я б посоромився — просто гріх було псувати настрій такій чудовій блондинці в білому діловому костюмі, чиї пухкі сіднички звабно вимальовувались на верткому стільці, а груди ледь не торкались екрана.
— Слухай, що то за чорт поселився у вас в коридорі? Чи, скоріше, чортиця, як воно стверджує.
— О, то справді оригінал! Ти ж знаєш, до нашого еротичного курника збігаються збоченці з усього Києва. Ми будемо робити з нього «дівчину номера» — як у «Плейбої». Йому двадцять сім років. До речі, він запевняє, що скінчив наше піхотне училище і командував взводом у Середній Азії. Невже ви не порозумілися на твоїй улюбленій темі?
— Завжди у нас так, — зітхнув я. — Або нічого не можна, або, якщо можна, то все відразу. «Плейбой» би закрили спеціально постановою Конгресу, якби в ньому з'явилась така «дівчина номера»…
— А така, як я?
— Тоді б від заздрощів закрився «Пентхаус»!
— Я ладна пробачити тобі що завгодно. Навіть те, що ми зустрічаємось лише раз на тиждень.
— Ти хотіла мене бачити?
— Дурень, я тебе просто хотіла!
Оля на мить розвела ніжки в блискучих панчохах, показавши трикутник мережив, і так само хутко сховала його. Здавалось, там у неї причаїлася чорна блискавка.
— Крім тієї шльондри в коридорі більше нікого немає?
— Лише ми.
Я скинув свою шкіряну куртку і притис Олю до грудей. Кінчик мого язика розтулював їй вуста, а рука тяглася до блискавки між ніг, занурюючись у вологу глибину. Схоже було на те, що Оля хотіла мене від самого ранку. Тим часом її ніжка акробатично лягла мені ледь не на спину (зайвий доказ, що Оля не брехала, кажучи, що тричі на тиждень відвідує шейпінг), і мій бойовий спис з першого ж разу поцілив їй просто в піхву, кожним новим ударом підтверджуючи успіх. Ним можна було б підкинути цю дівчинку до самої стелі.
— Боже, як я тебе хочу, — шепотіла вона, обпікаючи мою шию поцілунками. — Як я тебя хочу…
«Всі ви мене хочете», — промайнуло у голові.
— Ти ж мій? Мій? — питала Оля. — Мій! — кричала вона задихано. — Я тебе нікому не віддам! Нікому!
— Твій, — відповів я і подумав: «Якщо тобі так хочеться. Але, насправді, я — свій».
Оля здригнулася так, немов замість сперми я влив у неї розпечену ртуть, і похилилась в обіймах. Щока її притиснулася до мого плеча.
— Тобі добре? — запитала вона.
— Добре, — відповів я і знову подумав: «Як може бути добре тому, хто замість однієї жінки хоче двох, замість двох — трьох, замість шести — дванадцять і замість дванадцяти — безкінечність».
Уві сні я керував винищувачем над Ла-Маншем. Осінь 40-го року. Холодне море внизу. Ззаду — нікого. Синьо-біло-червоний круг на крилі — знак британської королівської авіації. Піднімаю голову. І раптом, наче прямо з сонця, замість «мессершмітта» на мене падає чорна валькірія — діва смерті з розгорнутими на півнеба крилами. Потойбічним сріблом горить луска її тіла. Віраж — на мить я врятований, але сталеві пазурі вже дзвенять по дюралевій обшивці мого «спітфайра». Ось вони впиваються в кабіну, і по склу наді мною розбігається павутиння тріщин. Прекрасні сині очі жінки-смерті пронизують мене наскрізь, криваві губи розтягуються в переможній посмішці, чорне волосся — як у змії… «Остерігайся Поліни», — пише хтось чорними літерами у моєму мозку.
Збагнути Поліну я не міг. З того дня, як вона подзвонила, минуло два місяці. Чи була жінка, яку я кохав би довше? Ні. Ніколи. І тому я робив усе можливе, щоб не закохатись ущент. У театрі завдяки Поліні у мене з'явилося постійне крісло. Я навіть став надягати на вистави двобортний костюм, бо, торкаючись пальцями мого волосся, — вона казала:
— Мені так подобається контраст між твоєю спортивною статурою і строгим піджаком. Це збуджує.
На відміну від мене, Поліна не дбала про обережність. Вона могла поцілувати мене на очах будь-кого. Чому їй так хотілося, щоб усі знали про наше «кубління»?
— Ти не боїшся ревнощів чоловіка?
— Йому подобається трішки ревнощів. Це його збуджує.
Я ніколи не зміг би пояснити до кінця її поведінку, як не можу пояснити причин цього світу. Але впевнений: якщо у жінки пухкі губи, вона знається на коханні. А чому Мадонна виходить на сцену гола? То, може, Поліна і була маленькою Мадонною? Я бачив, що, з'являючись зі мною в ресторані чи знайомлячи з кимось зі своїх друзів, вона пишається мною, як хижим звіром, якого їй вдалося вполювати — так ніби це не я спокусив її. І навіть я б сам не зміг уже сказати, хто ж кого вполював, бо назавжди запам'ятав ту ніч у метро, коли нам не випало зустрітися. Я їхав додому і твердив собі: «Ні, ти не помреш. Ти не помреш. Від цього не помирають. Завтра вранці ти її побачиш». Та коли вона запитала: «А що далі? Що з нами буде?», я відповів словами модної пісеньки: «Що з нами буде? Наша дорога — дорога в нікуди».
Книга О.Бузины — первый за пятнадцать лет независимости взгляд на украинское прошлое с точки зрения факта, а не мифа. Известный своими радикальными оценками автор "Вурдалака Тараса Шевченко" остался верен себе. Знаковые исторические фигуры предстают в его новой книге не иконами, а живыми людьми. Сама же история — такой, как была на самом деле — исполненной жестокости и предательства, но чудовищно интересной. То, что скрывали архивы и самоцензура профессиональных историков, теперь становится достоянием широкого читателя.
Цель этой книги – развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря – не гения и святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки. Блюстителя нравственности, шпионящего за женой друга. И раскаявшегося «революционера», выпрашивающего у властей прощение.Эту темную сторону Тараса всегда тщательно скрывали. Но она есть. Он был именно таким – в своих дневниках, письмах и десятках мемуарных свидетельств, не переиздававшихся после 1917 года.Я начинаю там, где другие заканчивали.
Новая книга Олеся Бузины раскрывает тайну происхождения Руси. Русь — это земля Одина — бога древних скандинавов, потомками которого считали себя Рюриковичи. Несмотря на это, автор книги не стоит на позициях норманизма, как и не считает себя антинорманистом. Жизнь всегда шире любой теории. Русь, по мнению Олеся Бузина, — это результат смешения славян, угро-финнов и тюрков, где скандинавам, давшим название новому государству, принадлежит роль волшебной закваски.
История Украины всегда была любимой темой для большинства отечественных историков. Но когда за дело берется Олесь Бузина — эта тема быстро становится широко обсуждаемой. Ведь не зря газета Комментарии» включила Олеся Бузину в рейтинг ТОП-10 провокаторов. Можете быть уверенными, эта книга будет не менее скандальной, чем «Вурдалак Тарас Шевченко». В ней автор рассказывает о формировании Украины в начале ХХ века.
«Воскрешение Малороссии» — новая, пятая книга Олеся Бузины. Она написана под воздействием статьи Николая Гоголя «Взгляд на составление Малороссии», опубликованной в 1832 году. Гоголевская концепция легла в основу документального повествования писателя XXI века о забытой стране, ставшей матерью Российской империй и..,, современной Украины.
Жаль, что Виктор Ющенко плохо знает историю. Своим указом о присвоении Бандере героя он плюнул в душу защитникам животных во всем мире, наградив живодера.
Книга Надежды Александровны Тэффи (1872-1952) дает читателю возможность более полно познакомиться с ранним творчеством писательницы, которую по праву называли "изящнейшей жемчужиной русского культурного юмора".
Книга Надежды Александровны Тэффи (1872-1952) дает читателю возможность более полно познакомиться с ранним творчеством писательницы, которую по праву называли "изящнейшей жемчужиной русского культурного юмора".
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.