Верните женщинам гаремы - [49]
Така майстерність заслуговувала винагороди. Я теж припав до неї, наче ведмідь, що прихопив язиком стільник. Бо ж біс його знає — може, десь у своїй загадковій підсвідомості сподівався забратися туди, звідки колись вийшов на світ. Либонь, недарма первісні люди ховалися у печерах, — мабуть, вони нагадували їм затишні піхви…
Довгоноге тіло Поліни, неправдоподібно молоде, ніби воно належало двадцятирічній дівчині, аж звело від захвату, коли я поклав її грудьми на письмовий стіл, де ще лежало дві-три недописані статті, і ввійшов у неї на всю довжину, пославши стрілу Амура чи не в самісіньке її серце. А далі фільм утратив свою послідовність і викрутився кольоровими клаптями епізодів, у пам'яті від яких лишилося щось на зразок картини п'яного абстракціоніста, поверх якої наклеїли постаті з розшматованого порнографічного журналу…
І лише глянувши на годинник, помітив, що вже пів на четверту. Справжій далекий політ — три години. Між іншим, пального у «мессершмітта» вистачило лише на сорок п'ять хвилин бою. Можна було пишатися…
Через день уранці, підвозячи на роботу свого друга Петра, я розповів йому цю нічну історію. Петро працював в Інституті жабознавства Національної академії наук і саме їхав по платню, яку йому затримали за останні три місяці. Незважаючи на те, що він присвятив своє життя такій, здавалося б, далекій від політики темі, у нього, поряд з цікавістю до жаб, несподівано з'явилося ще й національне почуття. Важко скапати, чи було це проявом здоров'я, чи того, що за останні три місяці Петро не мацав не лише грошей, а й жінки, але він повчально сказав:
— Нащо ти з нею злигався? Вона ж погано говорить по-українськи.
— Ти дурень, Петре! Вона взагалі не говорить по-українськи. Вона просто красива жінка і може не говорити ніякою.
— Все одно — це непатріотично!
— Начхати мені на патріотизм! Щодо мене, то я люблю красивих жінок, а не якусь абстрактну Україну. Україна не має піхви, не має грудей. Навіть сідниць порядних не має. Нічого не має. Міф. Вигадка хворобливої уяви — ось що твоя Україна! Як і Росія, до речі.
— Ну, знову за своє, — скривився Петро.
— Аякже! Моя сексуальність для мене важливіша, ніж моя національність! Принаймні, ця річ природніша — її не так легко змінити. Спробуй прикинутися гомосексуалістом — я на тебе подивлюся. А москалем? Пошкреби трошки будь-якого хохла і знайдеш москаля, як казав маркіз де Кюстін.
— Не перекручуй. Маркіз казав: пошкреби росіянина і знайдеш татарина. І нічого не говорив, як довго треба шкребти.
— Біс із ним, з маркізом. Я визнаю переваги твоєї ерудиції. Особливо в галузі французької політичної думки. Ти ж видатний спеціаліст у жабознавстві, а жаби, як відомо, улюблена французька страва. Але скільки вчора я не шкріб ту довгоногу російську красуню, я знаходив лише жінку, жінку і ще раз жінку. Ніякого татарина там не було.
— Та роби що хочеш. Хіба я проти? Все закінчиться тим, що вона народить від тебе здорованя, якого потім запишуть якимось Івановим, і він повернеться до Києва в погонах російського полковника, щоб знову плюндрувати нашу нещасну неньку-Україну.
— Отут ти брешеш. Прізвище її чоловіка — Миколайчук. І якщо він не втече зі своїми капіталами до Канади — що деякі патріоти вже зробили, — то, сподіваюся, з нашого синочка виросте справжній герой. На відміну від мене — безпринципного найманця, як ти любиш говорити.
Хоча Петро й сказав: «Роби що хочеш», — але найменше того вечора я хотів зустрітися з Поліною. Не раз протягом дня здавалося, що вона десь поруч. То вигин автомобільного керма нагадував мені лінії Поліниних сідниць, то пружне шкіряне сидіння — її обійми, і я ледь не загальмував посеред вулиці, побачивши дівчину, чий плащ і довге чорне волосся були як моєї вчорашньої подруги.
І коли на роботі я піймав себе на тому, що пещу круглий бік попільнички в кабінеті редактора, замість того, щоб відповідати на його запитання, то сумнівів не лишилось: Поліна брала Наді мною таку владу, погодитися з якою я ніколи б не зміг. Я не мав права їй дзвонити. Нехай телефонує сама. їй загнано не меншу дозу наркотику, ніж мені. Вона ще повернеться, щоб отримати нову порцію. Як поверталися всі інші.
Тим більше, що вдома на плівці автовідповідача мене вже чекав голос Олі: «Я хочу… (пауза)… хочу тебе бачити». Жарт обіцяв гарний вечір. Оля була моєю університетською подругою. Інтимною, ясна річ. Якось на третьому курсі я випадково сів з нею поруч — і от відтоді… «До восьмої я на роботі», — повідомляв далі голос, перетікаючи в розлогий сексуальний стогін, на який мурашками відреагував мій зголоднілий хребет.
Проте по дорозі до Олі довелося здолати несподівану перешкоду. В напівтемному коридорі журналу «Еростиль», де вона працювала коректором, я зіткнувся з істотою, яку будь-хто назвав би чудернацькою. Це був пухлявий гладкощокий хлопець, поверх якого хтось намалював дівчину — помадою на губах, фарбою на віях та лаком на довгих нігтях, — одягнений у якийсь тюлевий хітон, з-під якого просвічували жіночі панчохи з червоними підв'язками. Побачивши мене, він радо всміхнувся і підійшов ближче, гойдаючи стегнами.
Книга О.Бузины — первый за пятнадцать лет независимости взгляд на украинское прошлое с точки зрения факта, а не мифа. Известный своими радикальными оценками автор "Вурдалака Тараса Шевченко" остался верен себе. Знаковые исторические фигуры предстают в его новой книге не иконами, а живыми людьми. Сама же история — такой, как была на самом деле — исполненной жестокости и предательства, но чудовищно интересной. То, что скрывали архивы и самоцензура профессиональных историков, теперь становится достоянием широкого читателя.
Цель этой книги – развенчать миф о Шевченко. Вы узнаете совсем другого Кобзаря – не гения и святого, а алкоголика и завистника. Неуклюжего ловеласа, отбирающего у бывшей невесты подарки. Блюстителя нравственности, шпионящего за женой друга. И раскаявшегося «революционера», выпрашивающего у властей прощение.Эту темную сторону Тараса всегда тщательно скрывали. Но она есть. Он был именно таким – в своих дневниках, письмах и десятках мемуарных свидетельств, не переиздававшихся после 1917 года.Я начинаю там, где другие заканчивали.
Новая книга Олеся Бузины раскрывает тайну происхождения Руси. Русь — это земля Одина — бога древних скандинавов, потомками которого считали себя Рюриковичи. Несмотря на это, автор книги не стоит на позициях норманизма, как и не считает себя антинорманистом. Жизнь всегда шире любой теории. Русь, по мнению Олеся Бузина, — это результат смешения славян, угро-финнов и тюрков, где скандинавам, давшим название новому государству, принадлежит роль волшебной закваски.
История Украины всегда была любимой темой для большинства отечественных историков. Но когда за дело берется Олесь Бузина — эта тема быстро становится широко обсуждаемой. Ведь не зря газета Комментарии» включила Олеся Бузину в рейтинг ТОП-10 провокаторов. Можете быть уверенными, эта книга будет не менее скандальной, чем «Вурдалак Тарас Шевченко». В ней автор рассказывает о формировании Украины в начале ХХ века.
«Воскрешение Малороссии» — новая, пятая книга Олеся Бузины. Она написана под воздействием статьи Николая Гоголя «Взгляд на составление Малороссии», опубликованной в 1832 году. Гоголевская концепция легла в основу документального повествования писателя XXI века о забытой стране, ставшей матерью Российской империй и..,, современной Украины.
Жаль, что Виктор Ющенко плохо знает историю. Своим указом о присвоении Бандере героя он плюнул в душу защитникам животных во всем мире, наградив живодера.
Кандидат на судебные должности Маржик пытается наставить на истинный путь имеющую три судимости за бродяжничество гражданку Адамцову.
Сборник «Четыре миллиона» (1906) составили рассказы, посвященные Нью-Йорку. Его название объяснялось в кратком предисловии к первому изданию, где О. Генри сообщал, что по переписи населения в Нью-Йорке насчитывалось на тот момент четыре миллиона жителей. Данный рассказ впервые опубликован в 1904 г.
Писатель-юморист Игорь Седов пришел в литературу, имея большой жизненный опыт. В 1957 году выпустил первую книжку юмористических рассказов «Дела житейские». Затем вышли его книжки сатиры и юмора «Бедная галочка» (1959 г.), «Рядом с нами» (1960 г.), «Приглашение в гости» (1961 г.), «Борода в капроне» (1962 г.), «Семь пар влюбленных» (1963 г.). Рассказы И. Седова печатались в выпушенных издательством «Советская Россия» сборниках «В одну точку», «Золотой характер», в сборнике «Смех — дело серьезное». В библиотеке «Крокодила» вышла книжка рассказов И.
Главная тема новой книги Феликса Кривина — человек и время. «В какое бы время мы ни жили, мы не должны думать, что история совершается без нас, — то, что происходит при нас, происходит при нашем участии», — утверждает автор в повести «Я угнал Машину Времени», построенной на материале второй мировой войны.
В книгу вошли произведения Михаила Левитина, написанные в разные годы. Повести «Чертовщина», «Спасайся кто может!», «Возлюби ближнего!» бичуют тех, чьи пороки перестали быть их личным делом и превратились в нетерпимое зло. Это завистники, карьеристы, стяжатели, готовые на все для своего обогащения. В юмористических рассказах писатель высмеивает недостатки, от которых предстоит избавиться в общем-то неплохим людям.
Два рассказа из сборник юмористических произведений современных польских писателей.