Украинка против Украины - [6]

А скучная волна шумит все время,

Чтоб гнусность сделать хуже, в ухо нам,

Но хватит — жребий брошен — все готово,

И лживое разрушено заклятье,

Проклят конец того, что создало проклятье! (3)

Таким был юный сатанист, друг и единомышленник Гейне. Если Маркс был сильнее в философии, то Гейне — в поэзии. Но оба дышали одним духом.

* * *

Итак, "дух" Гейне не имел ничего общего со Святым Духом. Бог его не интересовал. Он желал устроиться без Него: "Ибо я верю в прогресс, верю, что человечество создано для счастья…" Кем создано? Может стоит сказать хотя бы "спасибо"? Но вопросы повисают в воздухе, а Гейне продолжал: "Уже здесь, на земле, хотел бы я, при благородном посредстве свободных политических и промышленных учреждений, утвердить то блаженство, которое, по мнению набожных людей, воцарится лишь на небесах в день Страшного Суда".

Хотеть, как известно, не вредно. Но вредно отворачиваться от источника жизни вечной. Потому что "в день Страшного суда" блаженство ожидает того, кто не прятался от Святого Духа при жизни, а выполнял волю Творца. А кто от Него отворачивался и бегал, тому будет не очень приятно. Стоит только представить себе летучую мышь на ярком солнечном свету. Это больно. Это страшно.

Гейне в молодости был не просто атеистом. Он был богоборцем. В стихотворении "Мировая тьма", например, описывается штурм небес подземным воинством:

Ти бідна земле, біль твій розумію!

Пекучий пломінь бачу в твоїх грудях,

Я бачу — з жил невинно кров тече,

Я бачу, як одкрились твої рани,

І вибухнули дим, огонь і кров.

Я бачу, горді велетні, твої синове, —

Одвіч не плем’я, — повстають з безодні,

Червоні світочі в руках палають;

Залізнії драбини наставляють

І дико пруться на небесний бенкет.

Причем, на небесный банкет эти гордые великаны дико прутся не одни. Рядом с ними — маленькие черные уроды (т. е. черти):

Малі потвори чорні лізуть вгору.

Тріщать і падають злотисті зорі.

Завіс у золоту рука зухвала

Зірвала з божого намету, — заридали

І впали ниць всі ангели святії.

І сам господь поблід на свому троні,

Зірвав корону з голови і кинув.

Мечты, мечты, где ваша сладость? Воевать с Богом — затруднительно. Поэтому Гейне попытался Его высмеять. Для этого в сатирической поэме "Атта Тролль (Сон в летнюю ночь)" в уста (т. е. в пасть) медведя он вложил такое описание "небес":

Там у зорянім наметі,

На престолі золотому,

Владар наш сидить величний, —

Се ведмідь здоровий білий.

Біла, наче сніг, без плями,

Ясна шерсть його; над чолом

Діамантова корона, —

Небеса всі осіяла.

Скрізь гармонія в обличчі

І діла німії думок;

Тільки берлом він порушить —

І лунають співом сфери.

А в ногах сидять лагідно

Ведмеді святі, що в світі

Тихо все терпіли, — вкігтях

Держать мученицькі пальми.

Часом інший раптом скочить,

Потім другий, святим духом

Зрушений, і— глянь! — танцюють

Дивний танець урочистий…

При чтении данного "шедевра" вспоминаются слова Спасителя: "Будут прощены сынам человеческим все грехи и хуления, какими бы ни хулили; но кто будет хулить Духа Святого, тому не будет прощения вовек, но подлежит он вечному осуждению" (Мк. 3:29).

Но Спаситель Украинке не указ. Она предпочитала Гейне: "…Цікаво, як здається Вам мій переклад "Атта Троля", я старалась, як могла, щоб він вийшов непоганий, бо сю поему я дуже люблю. Я перекладала її з правдивою втіхою, не знаю, чи одбилось це на вартості перекладу".

А как же? Очень даже "одбилось":

Ласки божої проміння

За міня талан їм в танці

І, раюючи душею,

Виплигнуть хотять із шкури!

Чи то й я, Троль недостойний,

Буду гідний того щастя, —

Від земної злої долі

Перейти в той край відради?

Чи й мені перед престолом,

Там, у зорянім наметі,

Танцювати доведеться

З пальмою, в промінні слави?

Гейне продолжал изгаляться над Священным Писанием и христианскими святынями, а Украинка продолжала усердно и с удовольствием работать над переводом. Вот ночью перед поэтом скачет "дикая охота", т. е. кавалькада всякой нечисти. Почетное место среди нечистой силы занимает Иродиада. Выдавая плоды свого извращенного воображения за "народний переказ", Гейне описывает, как Иродиада "любила" Иоанна Крестителя:

На руках вона тримає в мисі голову Івана,

Раз у раз її цілує, так, цілує у нестямі.

Бо вона любила Йвана, — сього в Бібліі немає,

Та народний є переказ про кохання те криваве.

Зрозуміть інакше трудно дивну примху теї дами:

Жінка зроду не скарає нелюба такою смертю.

Може, гнівалася трошки на коханця, то й скарала;

Як побачила ж по тому любу голову на мисі,

Заридала і умерла від кохання й божевілля

(Плеоназм! адже кохання все одно, щобожевілля!)

І тепер у зграї дикій завжди возить за собою

Тую голову криваву, — та з жіночим пустуванням

Підкіда її у гору і сміється, мов дитина,

Кине, потім знов уловить дуже зручно, наче пилку.

Читая этот "переклад", хочется сказать одно: Святый великий Иоанне Предтече Господень, моли Бога о нас грешных!

Затем лирический герой поэмы влюбляется в Иродиаду:

Як повз мене проїздила, глянула вона й кивнула

Так зальотноі жадібно, що мені зов’яло серце.

І, хвилюючи в повітрі, зграя тихо пролетіла,

Кожний раз мене вітало те привиддя чарівне.

І коли вже зграя зникла, і замовк останній гомін,

Все мені палило мозок теє любеє вітання,