Украинка против Украины - [176]

Як забрали сестер, то ми з братом Миколою зостались самі і одразу й не знали, що нам слід робити… Дядя Гриша жив дуже близько від нас. То я зважила як найшвидше піти до нього порадитись, що маємо робити. І ото ледве світало пішла я до дядька. Він одразу заявив: — Едем сейчас же в жандармское управление, — подивившись на мене додав, — пойди оденься прилично… Було 10 годин ранку. В жандармському управлінні застали душ десять знайомих — все родичі арештованих тої ночі. Сидять люди в почекальні і терпеливо дожидаються своєї черги. Виходить ад’ютант жандармського полковника, каже, кому до начальства. Ми увійшли. Дядько не сідає, нетерпляче поглядає навколо. Підійшов ад’ютант і питає, по якій справі: "по какому делу?" "По личному", — відповідає дядько і протягає йому свою візитну картку. І що то значить, коли людина поводиться з певним апломбом, з незалежністю! Це робить на людей враження. Дядько жодного високого становища не мав, не мав ніяких протекцій у "високих сферах". Був собі "статский советник в отставке" і нічого більше такого, щоб мало якусь вагу в жандармському управлінні. Всі інші, "без апломбу", залишились чекати покірно своєї черги.

— По какому делу, — спитав начальник, — чем могу служить?

— Да вот, арестовали моих племянниц, — почав дядя Гриша з обуренням, — что это за произвол? В чем их преступление?..

Жандармський полковник у дуже коректній формі відповідав:

— Для задержания были основания, но мы их скоро выпустим. Не волнуйтесь… Быть может, их уже отпустили.

З тим ми й повернулися додому. А дома на нас уже чекали Леся й Ліля — недавні арештантки. Вони розповіли, що на допит їх не викликали, а тільки взяли з них підписку про невиїзд з Києва. Того ж таки дня, трохи пізніше, випустили й інших українців з цієї серії, заарештованих вночі. Згодом дізнались, що ті арешти були зроблені за провокацією чорносотенної газети "Киевлянин", яка доносила, що "мазепинцы затевают отторжение Малороссии". Цю прикру історію потім називали "украинская ночь". В спогадах самих учасників цієї події (Лисенко М., Драгоманова Л.) ця історія іноді виглядає анекдотично, бо кінчилась без великої шкоди для них. Але, звичайно, що й самі арештовані і їхні родини пережили прикрі години тієї ночі. Та й пізніше все чекали всяких несподіванок від свавільного III-го "отделения". Наша молодь — брат Микось, Зоря Драгоманов — та й інші, що належали тоді до різних революційних партій, почувалися ніяково із-за того, що їх не арештували, а їхніх старших — батьків, матерів, сестер — яких вони вважали за поміркованих, льояльних до влади і взагалі легковажили їхньою діяльністю на громадській ниві" (11, 223).

Украинка сообщала матери: "Якась чисто божевільна історія: натаскати людей, не раз хворих і старих, по участках і, не спитавши навіть нічогісінько, відпустити восвояси, — кому й на що потрібно, щоб люди сі одну ніч не ночували дома? Нам з Лілею ще сяк-так було: камера більш-менш чиста і товариство не уголовне, та ще Грінченко, що був нашим vis a vis по камері, поділився з нами присланою йому з дому стравою (дав пляшку гарячого молока і дві котлети), то, значить, ми й без сніданку не зостались. Найгірше було дядині, бо її затаскали аж в Лук’янівський участок (ми були в Либедському), де взагалі дуже погано, та й при її здоров’ї та настрої се вже дуже непідходяща річ. Прикро було теж Модестові Филиповичу, бо в жінки його саме було воспаленіє легких, та й сам він тільки що перед тим перебув тяжку інфлуенцу. Ну, все ж таки нікому не трапилось великого лиха, і то добре". Так выглядела самая страшная репрессия царизма в жизни Украинки. Дай Бог каждому только таких "репрессий". Как говорится: "Да, Россия величественна: голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны".

5.9. Бесоодержимые в Киеве и окрестностях

После первой русской революции некоторым стало ясно, что революция — это никакой не выход из положения и никаких проблем она не решает. Но, к сожалению, таких людей было мало. Максим Славинский в своих воспоминаниях приводит слова историка В. Антоновича, который в 1908 году говорил: "Ота нібито революція, що її ми зазнали, — це лише вказівка, чого треба чекати за якийсь десяток літ. Прийде ще раз не нова революція, а новий бунт, але вже не такий нікчемний, як отой перший. Буде щось страшне, щось схоже на те, що відбулося в Московщині в початках XVII століття, але ще гірше. Вони винищать усе, що тільки можна винищити: шляхту, купецтво, духовенство, інтелігенцію; й самого царя в калюжі втоплять. Розграбують усі багатства; коней і коров переріжуть, а про людей нема що й казати. А найгірше постраждає Україна. Тяжко собі й уявити, що перебуде наш народ, але з певністю можна сказати, що загинуть у боротьбі з москалями сотні тисяч, а може, й мільйони українців. Зруйновані будуть наші міста, — чи не загине й Софія Київська… Спалені будуть села, сади вирубані, поля бур’яном заростуть" (цит. по: 10, 219).

Так стоило ли раздувать революцию? Тот же Антонович, например, всю жизнь был горячим поклонником революционного Гейне. Однажды в связи с надзором полиции он даже заболел, но его быстро излечили оригинальным способом: "Лікар не тільки не заборонив мені читати книжок, а навпаки — радив читати, особливо те, що до вподоби. Мені дано твори Гейне, що здавна подобались мені своєю щирістю та глибиною думки, і за днів кілька я почав одужувати" (16, 363). Только недалекий человек не понимает прямой связи между революционным словом и революционным делом. Но разве может быть ограниченным человеком профессор истории? Оказывается, сколько угодно. Вот один пример из жизни Антоновича. Его знакомый побывал на концерте знаменитого Пабло Сарасате: