Украинка против Украины - [171]
"Скажемо кілька слів про знищення "межі осідлості", тієї відомої "черты оседлости" жидівської. З українського погляду було б добре, коли б жидам дозволено було жити по всьому царству, бо тоді на Україні зосталося б їх менше… Але не можна бути певним, що до нас не натиснуться жиди з інших царств… Боронитися від переселення до нас чужих жидів ми не можемо, з різних причин… Згадавши все вище написане, ми приходимо до думки, що на Україні ще не пора побільшувати права жидів, бо це було б кривдою нашому народові, далеко менш озброєному в життєвій боротьбі… Майже по всіх царствах Європи жиди мають тепер однакові права. Наш уряд теж не завжди буде обмежувати права жидів і тим обороняти від них наш народ… Одна порада в цьому прикрому становищі — це переселення…" (12, 277). Т. о., автор солидарен с царским правительством, защищающим украинский народ.
Естественно, по поводу этой статьи (по словам Пчилки) сначала "встає гомін", а затем "зчинився вже справжній гвалт". Она берет своего сотрудника под защиту: "Росправа добродія Немоловського висловлює вже просто погляд наш на життя сього племені в нашому краю. Головна думка тієї росправи така, що жиди не тільки не корисні, а навіть дуже шкодливі для нас, і що нам треба боротися з ними — тими самими способами, через які вони беруть гору над нами… Я від свого автора не відцураюсь…. Звичайно, стаття виходить з відома редакції і вміщено її зовсім свідомо… Я від уміщеної мною росправи не відрікаюсь. Навпаки, справу шкодливості жидів для нас, українців, хочу освітити ще з того боку, з якого не торкався її мій спвробітник… Автор бере нашу справу з жидами виключно з економічного боку. Справедливо бачить він тут перевагу "спритніших" жидів над нашою темнішою людністю, бачить користь від того для них і шкоду для нас. Але ще того зла не досить. Є ще один обсяг, де нам треба дуже уважно розглянутись і застерігатись: жиди шкодять нашим завданням національним. Між тими жидами, що живуть на Україні, не тільки хижії стяжателі, визискувачі, а і все те, що виходить в поступову інтелігенцію, — не хоче знати українства, з презирством дивиться на наші національні прикмети, починаючи з такої значної, як мова, і стає в ряди пануючої нації… Отож. Опріч всіх лав, що стоять супроти наших українських національних змагань, матимем — або вже й маємо — ще й лави поступового жидівства, бо воно плювать хоче на нашу мову, сидячи, мовляв, не на українському грунті, а в "Российской империи"… Отакий ще один бік нашої справи з жидами. Опріч ролі економічних визискувачів, жиди є нашими ворогами ще й на нашому культурно-національному полі. Боротьба неминуча й тут! Звичайно, боротьба не погромами, але все ж таки — боротьба… Що пора вже позбавити жидів тієї привілеї недоторканих в поступовій пресі нашій, то пора! Уряд їх обмежує, стискає, се правда, але з того виходить одна доволі дивна річ: не смій ніхто про них слова сказать! Я певна в тім, що багато людей думають про жидів так, як і "Рідний край", але "помалкивают", під страхом того, щоб їїх не розжалувано з "поступовців". Годі вже сього!
В українській пресі прикра розмова з приводу жидів постає не вперше: на зорі нашої журналістики, як почала виходити "Основа", наші письменники вже наткнулися на жидівську справу — і на жидівський протест. Образившись на назву "жиди", "євреї" зняли суперечку, тую полеміку, з діячами "Основи" — і теж зводили річ на "Російську імперію" та на український "сепаратизм". Видно, 47 літ нічого не змінили. Так! Становище жидів поміж нами не змінилось: чи то "жиди", чи "євреї" — всі вони (і стяжателі, і поступовці) таким самим колючим "инородным телом" сидять у нас в печінках, як і сиділи: хіба те тільки змінилось, що за півстоліття ще виразніше об’явилося те, що почували душею наші націоналісти-народники" (12, 51).
Высказывая такие идеи, Пчилка сразу же столкнулась с цензурой. Причем, не с царской, а с настоящей: "Єсть така цензура — освячена давнім звичаєм, — що пережила й часи попередні, дожила й до теперішніх і містить в собі обидві властивості: вона й попереджальна, вона разом і каральна. Се та цензура, що глядить інтереси жидівства. Обсяг тієї цензури — широченний і сила її могутня, бо живе вона у всіх поступових часописах або й у всіх тих, що вважають себе такими, часом тільки торгуючи поступовим товаром (бо є й такі людці)… І бояться люди тієї подвійної цензури — дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім’я "поступового письменника", а ще разом з тим і заробіток? Через те жидівській цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до жидів… Жиди до всього того звикли, давно зважили, що так і повинно бути. Проти їх повстає часом народна сила, вибухає в народі трагічна ворожнеча, але то повстає сила стихійна: сила ж інтелігентна, сила поступова мовчить або говорить тільки прихильно до жидів. В цьому поступовому письменницькому гурті жиди мають цілу армію — велику, могутню, слухняну. Одні часописи прямо-таки жидівські, другі — під їх впливом. Мати собі до оборони таку армію — багато значить!" (12, 63).
Друзья! Перед вами – плод трехлетних размышлений, полутора годов кропотливой работы и одного обширного инфаркта. Роман о реальном настоящем и возможном будущем… Сразу хочу обратиться к любителям кидаться мокрыми шароварами и порванными на груди рубахами: Панове! Властью данной мне Господом – способностью творить – я свою часть общей работы сделал: смоделировал крайний сценарий развития событий. Это вам ходули, стремянка – дабы вы смогли заглянуть в открывающуюся бездну грядущего. Теперь ваш черед – сделайте так, что бы описанное будущее не стало реальностью.
Эта книга — о горьком солдатском хлебе. Выжить на жестокой войне, выжить среди озверевших, сбитых в земляческие стаи сослуживцев, выжить в голоде, жажде, грязи, кишащей тифом и гепатитом — это подвиг. А если при этом еще и не сломаться, не превратиться в животное, сохранить душу незамутненной, сострадающей и любящей, да погибнуть с достоинством, до конца выполнив свой воинский долг — разве это не восхождение на крест? Разве есть что святее солдатской доли?
Ближайшее будущее. Русофобская политика «оппозиции» разрывает Украину надвое. «Свидомиты» при поддержке НАТО пытаются силой усмирить Левобережье. Восточная Малороссия отвечает оккупантам партизанской войной. Наступает беспощадная «эпоха мертворожденных»…Язык не поворачивается назвать этот роман «фантастическим». Это больше, чем просто фантастика. Глеб Бобров, сам бывший «афганец», знает изнанку войны не понаслышке. Только ветеран и мог написать такую книгу — настолько мощно и достоверно, с такими подробностями боевой работы и диверсионной борьбы, с таким натурализмом и полным погружением в кровавый кошмар грядущего.И не обольщайтесь.
«У советского солдата, помимо его основной специальности, есть еще несколько внештатных – так называемая «взаимозаменяемость». Любой старослужащий в случае необходимости может принять на себя командование отделением или даже взводом, работать из любого вида стрелкового оружия (в том числе и орудий БМП), провести несложные реанимационные мероприятия, снять простую мину и прочее. У меня была целая гирлянда таких побочных специальностей…» Автору этой книги довелось воевать и в расчете АГС, и пулеметчиком, и снайпером в одной из самых «горячих точек» Афганской войны: «В высокогорной провинции Бадахшан, где дислоцировалась наша часть, «советская власть» распространялась только на административный центр – город Файзабад.
Сборник прозы "Я дрался в Новороссии!" издан в апреле 2015 года по инициативе Союза писателей Луганской Народной Республики, Союза писателей России, сайта современной военной литературы okopka.ru и издательства "Яуза" (Москва).
Роман в рассказах "Файзабад" был окончен в 1994 г. Публиковался в журнале СП СССР "Подъем".
Самые передовые западные страны капиталистической формации, которые обязаны согласно всем догмам демонстрировать господство "свободного труда", применяли рабский и принудительный труд (используемый с помощью прямого насилия или предварительного полного ограбления) в решающих количествах.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
Украинский национализм имеет достаточно продолжительную историю, начавшуюся задолго до распада СССР и, тем более, задолго до Евромайдана. Однако именно после националистического переворота в Киеве, когда крайне правые украинские националисты пришли к власти и развязали войну против собственного народа, фашистская сущность этих сил проявилась во всей полноте. Нашим современникам, уже подзабывшим историю украинских пособников гитлеровской Германии, сжигавших Хатынь и заваливших трупами женщин и детей многочисленные «бабьи яры», напомнили о ней добровольческие батальоны украинских фашистов.
Память о преступлениях, в которых виноваты не внешние силы, а твое собственное государство, вовсе не случайно принято именовать «трудным прошлым». Признавать собственную ответственность, не перекладывая ее на внешних или внутренних врагов, время и обстоятельства, — невероятно трудно и психологически, и политически, и юридически. Только на первый взгляд кажется, что примеров такого добровольного переосмысления много, а Россия — единственная в своем роде страна, которая никак не может справиться со своим прошлым.
В центре эстонского курортного города Пярну на гранитном постаменте установлен бронзовый барельеф с изображением солдата в форме эстонского легиона СС с автоматом, ствол которого направлен на восток. На постаменте надпись: «Всем эстонским воинам, павшим во 2-й Освободительной войне за Родину и свободную Европу в 1940–1945 годах». Это памятник эстонцам, воевавшим во Второй мировой войне на стороне нацистской Германии.
Правда всегда была, есть и будет первой жертвой любой войны. С момента начала военного конфликта на Донбассе западные масс-медиа начали выстраивать вокруг образа ополченцев самопровозглашенных республик галерею ложных обвинений. Жертвой информационной атаки закономерно стала и Россия. Для того, чтобы тени легли под нужным углом, потребовалось не просто притушить свет истины. Были необходимы удобный повод и жертвы, чья гибель вызвала бы резкий всплеск антироссийской истерии на Западе. Таким поводом стала гибель малайзийского Боинга в небе над Украиной.