Украинка против Украины - [170]
Мать Украинки "з самопожертвою трудилася як журналістка. З 1905 року почав виходити у Полтаві український тижневик "Рідний край" (часопись літературна і громадська з ілюстраціями). Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом (з 1907 р.) видавцем і редактором цього часопису" (11, 205). И вот в 1908 году в этом журнале делается глубокомысленное умозаключение: "Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т. і." (12). А кто же "намовляв"? И как это делалось? Очень просто. Некоторые писали и ставили исторические драмы типа "Кармалюк" ("навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя"). Другие читали крестьянам ударные произведения Шевченко ("Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати… Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…"). Третьи — не только чужое читали, но и свое создавали и печатали в том же духе ("чи ті кості білі всюди? чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?"). "Намовляти" удавалось по-разному.
Украинка никогда не раскаивалась в своем революционном творчестве или его последствиях. Пчилка же, как водится, искала (и успешно находила) виновных где угодно, только не в себе и не в своем семействе. Эпохальный вывод про "останні три роки" был сделан в статье сотрудника журнала "Рідний край" Немоловского под названием "Чим нам корисні жиди?": "Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітне страждання. А через те український народ не може привітати жидів щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти" (12,237). "Найкраще жилося жидам у Польщі, і вона стала для них другою вітчизною… Коли з Польщею злучилась Литва і Україна, то і тут жиди дістали такі самі права, як у Польщі. А вільний народ український лишився без усяких прав, бо заведена була панщина і народ став панським бидлом… В Польщі жиди мали повні права, як шляхта, а вільний колись польський народ, потім і наш український повернуто було на кріпаків, на "бидло" без усякого права" (12, 262).
Оказывается, не все беды украинского народа имеют русское происхождение. "Погроми жидівські показують ворожнечу народу до жидів. Правда, що тепер пущено поголоску, ніби правительство намовляє поліцію та військо бити жидів. Але ми бачимо, що ворожнеча до жидів зростає в Америці, в Англії, ми знаєм про погроми в Румунії, в Галичині. Або хіба російський уряд намовляв народ на страшні погроми за часів Богуна, Хмельницького та Залізняка? Хто теж намовляв на погроми жидівські по селах та хуторах, де нема ні поліції, ні війська?.. Досить згадати шевченківського Ярему, щоб зрозуміти, звідки беруться теперішні погромщики і в чому їх сила note 15… Сього б не могло бути, коли б сотні тисяч мешканців схотіли боронити жидів. Можна ще й те сказать, що не будь урядової оборони, то мабуть і тепер ми дожилися б до страшних подій Гонти і Залізняка" (12, 258).
Для кого "страшних"? Только для псевдо-революционеров и псевдо-революционерок. Настоящие же не боятся ни Гонты, ни Железняка, ни Кармалюка, ни гайдамаков, ни "коліїв". Потому что сами такие. И неужели ненавистное царское правительство способно на что-то хорошее? Оказывается, способно. И было способно тогда, когда Пчилка его презирала: "Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю…" А когда другие украинцы "вдобряли", она называла это такой "смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни Барвінок, що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись… Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!"
После первой русской революции в журнале Пчилки уже можно было встретить доброе слово и о русском царе: "Бидлом народ був 200 років, аж поки цар Олександр II не дав народові волі і землі" (12, 265). Далее следует анализ еврейского вопроса: "У жидів школа існує понад 2000 літ і жиденята починають ходити до неї з 4-х літ. У нас же школи почалися недавно, їх дуже мало і по деяких закутках вони й тепер стоять пусткою" (12, 268) и т. д. "У нашому царстві живе багато жидів, а серед нашого українського народу жидів живе більше, ніж по всіх інших царствах… Жиди, обмежені в своїх правах, досягли переваги й заволоділи значною частиною громадянства так міцно, що боротьба з ними неможлива. Коли тільки жидам дати однакові права, то запевне вони стануть панами нашого народу… Для того сьогодні не можна давати жидам прав більших, ніж вони мають тепер… На нашу думку, поширити права жидів не можна, бо побільшити права жидів — се поменшити права нашого народу…" (12, 276). Можно легко себе представить реакцию украинского революционера (например, Украинки), если бы это сказал русский человек. Но поскольку журнал мамин, то это совсем другое дело.
