Кохання гетьмана Мазепи - [22]

Генеральний суддя та його дружина, затаївши образу, передусім, за погром батькових слобод, стали зручним інструментом у старшинській інтризі. Послання до Москви ченця Никанора було, так би мовити, пробним каменем імпічменту гетьмана. У разі провалу місії В. Кочубей міг видати свідчення допитаного як брехливі або перебільшені, неправильно трактовані. Певно, не випадково тому чернець розмовляв переважно з його дружиною Любов’ю Федорівною, яка емоційно-осудно розповіла про зверхника України та його зрадливі наміри.

Водночас В. Кочубей та його спільники розраховували на підтвердження у Москві зміни ставлення до гетьмана, а відтак бажаність акції, спрямованої на його зміщення. Сам Мазепа відчував серйозну загрозу від амбіційного царського висуванця-фаворита Олександра Меншикова, який завдяки зусиллям російських дипломатів у кінці 1706 року отримав у Жовкві диплом від австрійського двору на княжу гідність Римської імперії, а титул князя Російської держави 30 травня 1707 року. У близькому оточенні гетьман говорив після цього, що «Александер Данилович публичне

0 княжение себе черниговское просил, через которое стелет и готует путь до гетманства». Петро І у кампанії 1706 року, мов навмисне, підпорядковував козацькі війська О. Мен-шикову. Про заміри улюбленця царя стати зверхником в Україні свідчили як російські генерали, так і його поведінка.

Усна інформація з Батурина мала заінтригувати Петра І і дати О. Меншикову, іншим царедворцям козир у руки для усунення небажаного для них авторитетного лідера, з яким потрібно рахуватися у запровадженні адмінреформ на Гетьманщині. Їхніми руками старшина прагнула розчистити поле для приходу до керма в Україні нової особистості, а відтак і перегляду договірних умов 1687 року, внесення у них радикальних коректив, вигідних Батурину. Невідворотність шведського нашестя сприяла б посиленню позиції української старшини після зміни лідера у стосунках з російською владою. Крім того, з новим гетьманом Д. Апостолом у відповідний момент можна було подбати про перспективу України як самостійної держави.

У зв’язку з тривалою відсутністю царя в Москві, записаний усний донос ченця Никанора довго лежав без дії. Тільки у грудні з ним ознайомився цар. Окільки в доносі не називалося жодних конкретних фактів зради, а лише проглядалася образа на гетьмана, Петро І не надав написаному значення. Він не був посвячений в інтриги О. Меншикова (останній, до речі, теж отримав у лютому 1708 року одну з копій доноса. — Авт.) і відразу визначив адресоване йому звернення як черговий наклеп на вірнопідданого гетьмана.

В. Кочубей, не отримавши з Москви жодного повідомлення про реакцію царя, вирішив повторно послати від себе посланця. Це був наближений колишнього полтавського полковника Івана Іскри Петро Яценко.

У січні 1708 року він так передав царевичу Олексію головні пункти звинувачення В. Кочубея: а) Мазепа має зносини з польським королем Лещинським про відрив України від Росії і про підданство Польщі; б) якось Мазепа очікував приїзду до Батурина царя Петра і сподівався арешту, тому наказав своїм сердюкам: якщо зчиниться колотнеча в його покоях, стріляти в будь-кого; коли ж приїхав не цар, а урядовець Кікін, то Мазепа розпустив сердюків; в) він залякує запорожців царським наміром викоренити їх, чим підбурює проти царя. Інші ж подробиці зради генеральний суддя, за свідченням Яценка, мав передати сам.

Розрахунок В. Кочубея на те, що його сигнал стане приводом для розкручування спільно з московськими урядовцями маховика імпічменту гетьмана не виправдався.

Петру І було не до цього. Карл ХІІ у кінці 1707 року вже розпочав свій похід на Московію. 6 січня наступного року цар виїхав у Гродно, куди наближалися шведи. Неспокійно було і на Дону, півдні України, де розгорталося Булавінське повстання. Ці події, а також хвороба Петра І (лихоманка) не сприяли опозиції гетьмана. Цар сповіщав 10 березня гетьмана, що з цих причин він «сие дело отложил было до свободного времени». Це по-перше.

По-друге, і повторні малоконкретні повідомлення від наближених В. Кочубея не несли переконливих аргументів про зраду. Звинувачення загального характеру лише упевнили царя, що генеральний суддя інтригує проти гетьмана. Визначення Петром І доносу як наклепницького відразу зорієнтувало слідство у відповідному дусі ставитися до 33 доносних пунктів, які виклав письмово і подав В. Кочубей у Вітебську. Розслідування по них фактично не проводилися. І. Мазепа теж посприяв цьому. Ще перед прибуттям генерального судді до царських урядовців 24 лютого 1708 року з Фастова було направлене до царя гетьманське посольство у складі тільки-но призначеного стародубського полковника Івана Скоропадського, полкових суддів Івана Романовського, Івана Карла, канцеляриста Данила Болбота. Довірені люди Мазепи їхали не з порожніми руками. Як повідомлялося на Бендерській комісії, гетьман «у справі Кочубея дав цареві 2000, Головкінові 1000, Долгорукову 600, Шафірову 500 дукатів».

Матеріальне заохочення Петра І та його наближених, схоже, суттєво вплинуло на орієнтири слідства. Так, Василь Чуйкевич, який інформував свого свата В. Кочубея про таємні зносини І. Мазепи у Києві з поляками, підозрілі розмови останнього з ними, навіть не викликався (як Д. Апостол) у Вітебськ.