Ярчук — собака-духовидец - [9]

— Сім рик назад, був у нас коровник Омелько. Знатный був человьяга, тихий, смирний, тильки вже й линивій, з биса. Було в неділю, де коли, зберемся у церьков, дойдемо до Гострои Могили, от він и ляже. Не пійду, каже; далеко, я и тутечки помолюс. И вже що іому не кажи, як не панькай, не поможется, мовчить соби, мов у іого повен рот воды, та тильки сопе[31].

— Вже не знаю, чи от того, що в церьков не ходив, чи от другого чого, тильки трапилась іому така халепа, од якои нехай Бог боронить и ворога — що, якось, чортяка іому в глотку ускочив!![32]

— Черт вскочил в глотку?! — вскрикнул я с изумлением, окинув быстрым взглядом слушателей; но ни на чьем лице не приметил малейшего сомнения, так рассказ Фомы казался вероятным, естественным. — Нет! — продолжал я утвердительно, — это вздор! это невозможно!..

— Невозможно, чтобы черт в глотку вскочил?! — возразил Фаддей, насмешливо взглянув на меня. — Да это для него тьфу!..

— Конечно, тьфу! — повторили многие, а некоторые громко захохотали, до такой степени неверие мое казалось им странным и смешным.

— Да как же он вскочит?! — спросил я, смутясь, видя, что и Федор на стороне общего мнения.

— Очень просто, — отвечал Фаддей с уверенностью. — Если у человека недоброе на уме, вот уж черт от него и близко, а тут, ему на лихо, случится зевнуть, не перекрестится, а чертяка и нырнет ему в глотку, вот так.

Фаддей для ясности икнул, как будто что проглотил.

— Пошел доказывать! — с досадою прервал дядька. — Досказывай! — прибавил он повелительно, обращаясь к Фоме.

— Ну, як ускочив в глотку, — продолжал Фома, — так зараз и почав мордовать Омелька. Було ни с того ни ссіого, вдарить іого об землю, тай почне ломати так, що аж запинится сердечный и посатаніє; з першу не розчовпили добре, що воно таке, тай почали лічити, возили іого в Юдину до шептухи и до лікаря у город; не помоталось, ще гирш стало: було в місяць один раз тильки нівичить іого, а то так разлютовався, що став по два и по три раза мордовать, та ще так, що сердега лежить цілісенький день, мов неживый. От стари люди и стали казать, щоб повезти іого у Коткі до знахарки; тилько що вони до ней привезли, так зараз вона и пізнала, в чим сила; дуже разумна и знающа була бабуся. Ни, каже, тут чоловик ничого не вдіє: нечистій іому в утробу забравсь; треба Бога благати. Зачали атчитувать, харамаркали, служили молебни, акафисти, не помотає — же гирш стає. От стари люди знов стали совитовать повезти іого у Кіев и вже було зовсим зибрались, як тут побачив нечистий, що якось іому припадає не до чмиги: сюди-туди, круть-верть, добре зна, гаспедив сын, що в Кіеві буде іому халепа; нічого робить, узяв, та отразу и задавив Омелька.

Дней з пьять писля Питра, ураньці, підтіхав до нашоі отари прикащик Прокип; гукнув на мене, тай каже: чи знаш, Хомо! Омелько наш дуба дав! Як дав, одвитую-то, нехай іого Бог на тим свити помилує! Так, от за чим я до тебе забіг, знов каже Прокип: сіого дни череду перегнали на колодяжну, и в хаті, где лежить Омелько, зосталась одва тильки Кулина; так щоб ій не так страшно було одній, пійдеш у хутирь на подмогу, постерегти нічью покійника, а завтра пришлю домовину, и усе що треба на поминовеніе. — Ище сонечко высокенько стояло, як я, попрощавшись с хлопцями, потяг собі в хутирь и Кудла увьязалась за мною. Тогди ще не знали ми, що вона була Ярчук, тилькі видно вже було, що не проста, бо як загарчить на яку-небудь собаку, то вона так и гепнется об землю тай дух притаіть, а було завиют волки, то тильки гавкне, зараз и змовкуть, а на низькому мисті николи не лягала, усе або на могили, або на бабаковини (В степях до их населения водилось множество байбаков. И теперь еще, на тех местах, где были их норы, поля испещрены насыпями в аршин вышиною и около трех в диаметр. Степовики называют эти возвышения бабаковинами.), а зуби таки гостри та велики, як у звиряки.

Сонечко сідало, як я прийшов в хутирь. Кулина стояла недалечко от хати и дуже зраднила, як мене побачила. Слава ж Богу, каже, що прийшов, а мині так сумно стало, що хотіла було вже тікать. Дурна, кажу, чого ж ты злякалась? Як чого?!., каже, хиба не знаєш, що нечистий в нім сидить; того і гляди, що в ночі що устане. От таке розказуй, кажу, Омелька й живого було не скоро підіймеш, як ляже, а вона схотила, щоб мертвій устав; коли ж, каже, не своєю силою, а нечистій іосо підійме. Ген, подивись лишень, якій лежить, страшно и глянуть.

Війшов у хату, дивлюсь: справді Омелько такій страшній. Уся пика посиніла, голову іому якось до потилиці притягло и рот зкривило, аж зуби вискалив. И мине щось сумно стало. Як зовсим смерклось, достали з покутя страстну свічку, устромили у пляшку, тай засвитили. Кулина моя дрижить, мов трясца іи трясе. Упоравшись, вийшли з хати, а дверей не позачинили. Дивчина сила собі на призьби, а я ліг биля поріга. Побалакали трошки, тай замовкли и я став кунять; тильки чую, щось стукнуло у хаті, яй будто хто кулаком по столу вдарив. Кудла підняла голову и загарчала. Мене як морозом окотило, а чуприна до гори полізла. Схопівсь, дивлюсь: нема Кулини; покликав, не отзивается, кудись бисова дивчина помандровала — ищи страшнійши стало. Однак помирковав соби, яка ж там мара стукнула; чи не кишка, думаю; перекрестивсь, тай війшов в хату. Дивлюсь: Омелько лежить як лежав, тильки права рука звалилась з грудей на стол. Так мини сумно стало, що разсказать не можно; як будто хто за комір хвата, а чуприна ак до гори и піднялась; ледви вибіг з хати. Помолився Богу; трошки полегчало, от я знову ліг на порози и Кудлу коло себе положив. Довгенько полежав, ничого не чуть; тилько що зачав кунять, а тут разом як гепне щось у хати; як застука, захрускотить, аж земля застогнала. Я схопивсь, та с переляку и стою, як стовб, в землю вкопаній, а Кудла моя гавка, аж скавучить; глянув, аж тут, батечки мои, кругом мене литают кажани, гадюки, метли, горшки и всяка нечисть с козлиними и свинячими рылами. Перекрестився б, то може б, воно и поховалось, так не пійдійму ж руки: стою я, неживий, а тутичка бачу, вибіг з хати Омелько и так на мене и кинувсь, а Кудла хап іого за литки; як зареве Омелько, чи чортяка, так мене и прибгав до себе. Не знаю вже, як мини Бог помиг, що якось выпручавсь тай чкурнув в степ. Биг, биг, поки в бурьяни не заплутався и не бебехнувсь об землю. Груди мині подперло, що не отдишу и так трясуся, як мокре щеня на морози. Прислухаюсь; щось шамкотить у бурінні; дели: плиг, плиг! дивлюсь, моя Кудла усе оглядуется, причува та обетуется. Подбигла до мене, стала лащится; погладив іи, бачу морда и груди мокрі учимсь липким, як смола. Незабаром стало светать, зокукурикали пивни, полегчало мини, як на свит народився, устав; помолився Богу, а тут развиднюется; гляжу, аж у мене руки, а у Кудлы морда и груди у крові. Думаю, чи не поранив чортяка собаки, тай ни, розибрав шерсть, нигде нема рани; що за причина, думаю, с ким же се вона кусалась?! Зачервонило небо, сонечко от-от вигляне из-за гори; уже мині зовсим не страшно. От я и пішов до хати; Кудла, піднявши хвіст, біжить попереду и до мене оглядается, як би щось хотила казать. Став підходить блище, раздивився, аж то Омелько. А тут и Кулина йде, дивимся и очам вири неймемо: лежить Омелько, витрищивши очи, весь в крови, а глотка як ножем перетята и ціла річка крові, чорна як діоготь, так-таки геть-геть даличонько оттекла