Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину - [114]
Уже в эмиграции в 1921 году в Бадене Чикаленко грустно констатировал: «Я теж гадаю, що Петлюрі не пощастить збудувати держави, коли він схоче і після визволення України стояти на її чолі. Українці ніколи не помиряться на тому, щоб на чолі держави як автократ був їхній чоловік, як це вже бувало на протязі нашої історії… Нашу державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг. Я гадаю, що у Петлюри стане й розуму, й патріотизму на те, щоб, довівши Україну до Установчих Зборів, запропонувати їм запросити якогось англійського чи шведського, чи, може, й німецького королевича, який прийшов би з своєю гвардією міністрами… і збудував би нам державу. Без королевича якогось хоч «віда дурацького» ми держави не збудуємо, — це для мене тепер ясно».
Таков был печальный итог великого сеятеля «бактерии украинства» — Евгения Харлампиевича Чикаленко. Он умер в Праге в 1929 году. В крайней бедности. Полностью разорившись на азартном увлечении своей жизни. Но я не стал бы бросать в него камень. Точно так же и даже еще хуже кончили тысячи других помещиков, не имевших никаких хобби, кроме псовой охоты. Революция отобрала у них все. А после Чикаленко все-таки остались мемуары и два тома талантливейших дневников с честным свидетельством плодов его селекционной деятельности: «Бачив масу українців, і багато між ними «гадких утьонков», що я висидів в «Раді» і за діяння яких тепер доводиться червоніти».
Увы, проглотив в детстве залпом гоголевскую повесть, Чикаленко не понял главной мысли ее автора — Тарас Бульба и его соратники были, прежде всего, русскими людьми. Недаром ведь Гоголь вложил в уста своего старого казацкого полковника великую фразу: «У последнего подлюки, каков он ни есть, есть и у того, братцы, крупица русского чувства».
Не те яйца высиживал Чикаленко. Не ту «бактерию» сеял. Да и нужно ли сеять бактерию, когда есть зерна?
Как Лазарь Моисеевич с Израилем Юделевичем Украину украинизировали
У нас обожают говорить о «русификации», насаждавшейся царской Россией и СССР. Но очень не любят вспоминать о насильственной украинизации 20-х годов, проведенной советской властью. Историки хорошо знают о ней все. Но на официальном уровне в нашей «свободной» стране их не слышат.
Специально возьму для примера очень известную книгу «Украина: история» канадского профессора Ореста Субтельного. В начале 90-х она была бестселлером Выдержала несколько изданий огромными тиражами Так что, найти ее и проверить мои слова — проще простого. Достаточно заглянуть в любую библиотеку или на книжный рынок «Петровка».
«У 1923 р. на XII з'їзді партії, — пишет Субтельный, — її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат йшли не росіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.
Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських урядовців чи місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності украінізації й ще менше були схильні втілювати її».
Субтельный не особенно распространяется о причинах такого непонимания в украинских партийных кругах. Но она заключалась в следующем. До революции украинцы считались частью единого русского народа, состоявшего официально из трех ветвей — великорусской, малорусской и белорусской. Жители городов разговаривали на русском языке. И даже крестьяне предпочитали читать написанные по-русски книги.
Революция показала, что подавляющая масса населения Украины не поддержала курс Центральной Рады на отделение. Большинство украинцев сражались или в красной, или в белой армиях, или у батьки Махно и других атаманов. На Грушевского, а потом Петлюру ориентировалось меньшинство.
Победив в гражданской войне, красные создали Украинскую социалистическую советскую республику, включив в нее, кроме традиционных «малороссийских» областей (бывшей Гетманщины Богдана Хмельницкого), еще и три новороссийские губернии — Таврическую, Екатеринославскую и Херсонскую, завоеванные в XVIII веке у татар Екатериной II, а также Донбасс, относившийся до этого времени к Области войска Донского.
Сделано это было, чтобы наказать донских казаков, поддержавших в гражданской войне белых, и разбавить крестьянскую массу украинского народа рабочим классом востока и юга. Но разговаривал этот рабочий класс, естественно, по-русски. На это справедливо указывали московскому руководству некоторые местные коммунисты, например, видный деятель компартии Дмитрий Лебедь, который говорил, что русская культура связана в Украине с прогрессивным пролетариатом и городом, а украинская — с отсталым крестьянством.
«Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважали передчасними, — продолжает Субтельный, — тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації».
