Шляхом «Леґенди» - [8]

– Не дамо землі полякам! – понеслося довкола.

– Українська земля для українців! – залунав клич. Коли нарід грізно кидав кличі проти колонізації, інші збивали дубовий хрест, який підіймали на сипану могилу, що росла в міру того, як маліли палаючі скирти. Всі ті, які мали лопати, тачки й вози – звозили землю звідусіль. Просто зрізали землю на півметра і висипали її на найвищім горбочку.

Могила готова. Високий хрест прибрано українським національним прапором, який гордо лопотів на вітрі і якого ще блідо час від часу освічувало полум'я догоряючих скирт.

Хтось зібрав групу людей і подався на польську колонію коло села Дмитрова. Там наказали всім колоністам запакувати своє добро на вози і ще до схід сонця виїхати на захід, на свою польську землю. Якщо ні, згинуть. Твердий наказ, як доля поневоленого народу. Відчули чужі люди погрозу й поспішно завантажили своє добро, а хлопці ще й допомагали, щоб швидше виїхали на битий шлях на Холоїв.

До сходу сонця вже не було колоністів, не стало і їхніх хат, все було здемольоване. Не стало гнізда, до якого могла б повернутися чужа птиця.

* * *

До протиколонізаційної акції я себе теж приготовив. Дав доручення усім районовим провідникам, щоб вони ввесь матеріял, що стосувався акції, спалили і про спалення всіх інструкцій, доручень мене спеціяльно повідомили. І дійсно, кожний районовий провідник повідомив мене, що поступив згідно з дорученням і всі організаційні матеріяли спалив.

У своїй кімнаті в Союзі я теж перевів докладну ревізію своїх речей, що було підозріле – спалив, що конечне, – добре заховав поза об'єктом Союзу, щоб не навести клопотів дир. Маланякові, якому я при одній із наших розмов дав запевнення, що через мою організаційну роботу Союз не потерпить.

Напередодні самої акції я так улаштувався, щоб зі мною ночували Іван Мотлюк, і Дмитро Слободян, працівники Союзу. Я на всякий випадок хотів мати докази моєї непричетности до акції.

Увечері я вийшов із друзями на Львівську вулицю, яка проходила попри Союз і поліційну станицю, яка містилася в сусідстві Союзу, тільки через город Зосі Шумської. Мене цікавило, як буде поводитися поліція в тому часі, коли о 10 год. ночі займуться скирти коло села Кривого.

До станиці заходили поліцисти, або виходили по одному на місто, а я все їм налазив на очі. Нормальний рух на станиці мене впевняв, що поліції не є відомий плян ОУН щодо протиколонізаційної акції. Та ще перед 10 год. я побачив, як один поліцист бігом погнався з міста на станицю. Заграви з боку Кривого ще не було видно. Це мене чимало стурбувало. Найбільше я боявся, щоб поліція не перешкодила нашим плянам.

Не минуло кілька хвилин, як авто комісара поліції Войтара виїхало з поліційної станиці і скоро подалося в напрямі міського ринку, через який треба було їхати в напрямі Кривого.

Мої друзі навіть на це не звернули уваги, але для мене рух поліції і виїзд комісара Войтара з поліцистами давав багато до думання. Я сказав своїм друзям, щоб проходжувалися на вулиці, а сам пішов на кілька хвилин до Палюхів (знайома мені родина) на передмісті Підгай.

Я подався навпростець через городи, які відділяли Львівську вулицю від передмістя Підгай, що було висунене найближче до Кривецького лісу. Біг, як на змаганнях, перескакував межі, де-не-де земля ще була липка, але біг що було сили.

В Палюхів я спитався за сином Влодком, але на моє щастя його не було, отже це для алібі мені вистачало і я сказав, що прийду наступного дня.

Я поспішив у напрямі Кравецького лісу, до якого треба було йти біля 15 хвилин. Край лісу на дорозі стояло авто, а біля нього цивільні особи. Це можна було зауважити по силюетках, які відбивалися на тлі вечірнього неба. Пострілів не було чути, тож: це мене впевняло, що стійкові спинили авто і стероризували поліцію, як було у пляні. Я скоро повернувся через ті самі городи до моїх друзів.

Ціла ніч пройшла на півсні. Раненько я пішов до дир. Маланяка укладати клюмби під квіти. Це завжди було моє зайняття в панства Маланяків, яким я завдячував дуже багато, бож вони дали мені повну підтримку в житті, коли я її найбільше потребував. Тож я чимнебудь хотів віддячитись. Отже було домовлено, що треба розпланувати нові клюмби під квіти. Виходячи з Союзу, я лишив Дмитра Слободяна й Івана Мотлюка, які ще спали. Відразу я завважив, що над селом Кривим уносився туман із диму й чути було запах спаленої соломи та збіжжя. Значить, що скирти згоріли, і ввесь плян, правдоподібно, вдався. Я в думках намагався відтворити всю нічну дію, якої я не бачив, а яку міг уявити на підставі докладного пляну.

Великий вогонь, який освічував масу людей, що возили й носили землю на символічну могилу. Увижався мені високий хрест із прапором… Як було з передбаченим поліційним автом? Стійкові залягли по боках дороги з готовою до пострілу зброєю. Велика колода перетинала шлях проїзду. Авто для маскування їхало без світла помалу. Та коли під'їхало до колоди, зупинилося і в тому моменті стійкові, як духи, обложили його й витягнули поліцистів з їхнім комісаром, роззброїли й казали лягти на сиру землю. Мусіло це довго тривати, бо коли вогонь палаючих скирт за лісом ущух, тоді щойно під прикриттям ночі стійкові лишили роззброєних поліцистів й авто з проколеними опонами.