Шляхом «Леґенди» - [11]

На хіднику я вперше відчув повагу ситуації і збагнув, що мене чекає. В мене зродилося переконання, що Дубенко не витримав і заломився. Мене мучила думка, чи зможу витримати тяжкі поліційні допити, тортури. Пригадалася перша точка націоналістичного Декалогу: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайну».

Не жаль за волею огортав моє серце, а страх за себе самого. Що краще – перенести встид і ганьбу зради своїх друзів, чи терпіння, а може і смерть? Вся моя істота бунтувалася проти того, щоб допускати можливість морального заломання. Єдиний вихід – триматися до останнього віддиху.

Хоч до поліційного приміщення було недалеко, я постановив гідно триматися, не нанести сорому родині, Іванові Климову й Вугляреві, які безмежно мені вірили, Найкраще відмовитися від зізнань, як це зробив Микола Климишин на знаному політичному процесі у Варшаві.

І з тією постановою я підніс голову вгору, скинув свій внутрішній тягар із душі і сміло міряв зором ворогів.

Так я покидав радісну весну, свіжозелені бруньки дерев, які ще вповні не розвинулися. На кущах бузка під поліційною станицею безжурно цвірінькали сірі горобчики, які то стрибали з вітки на вітку, то чепурили свої пір'ячка й були до всього байдужі, не відчували того болю, з яким я, проходячи повз них, прощав їх на волі.

Глухо закрилися за мною двері поліційної кімнати.

* * *

Прийшли до мене тяжкі хвилини: фізичні знущання, внутрішня боротьба за скріплення моєї постанови витримати морально й не датися поліційним вимогам. Відзивалося сумління, чи зуміють зрозуміти вагу хвилини молоді члени ОУН, що їх арештувала поліція. Чи не докорятимуть своєму Проводові за підготовку акції, через яку вони наражені на тортури? Це все приводило мене до розпачу. Та я слухав глибин свого сумління і, прислухаючись, чув виразний голос:

Не здатися, рятувати свою честь, якої навіть сильний, озброєний ворог не зможе знищити. Мені полегшало на душі.

Не помагали інтервенції адвоката Ярослава Селезінки і мого директора Антона Маланяка, хоч я до жодної вини не признався, а при конфронтації з Дубенком заперечив його зізнання, які мене обтяжували. У висліді моєї постави Дубенко відкликав свої зізнання, але це не змінило мого становища.

Щоб скоріше позбутися поліційного приміщення, я відразу проголосив голодівку. Комісар поліції Войтар сміявся з того, але коли мені приносила обід пані Ольга Маланяк, поліцист Сова, український яничар, дуже просив, щоб я прийняв їду. Я чув за дверима, як він вибачався перед панею Маланяк, що я впертий і тому не їм.

– А що ви йому робите? Може він слабий, може йому потрібно лікаря, що він не хоче їсти? – питала стурбовано пані Маланяк, яка для мене була другою мамою.

– Нічого, нічого, він здоровий, я ручу пані, – втихомирював її Сова.

Так само забирала назад вечері дівчина, яка приносила їх від пані Селезінкової. Можливо, що моя голодівка приспішила закінчення допитів на поліції, які тривали повних чотири доби.

Я ледве сидів на кріслі перед комісаром політичної слідчої поліції із Золочева Йозефом Чайковскім. Присадкуватий, грубий, з рухливими очима, які неначе плавали в олії, комісар поклав короткі руки на краю бюрка і важко сопів. Побіч стояв його асистент Ґерчик, сильної будови мужчина, високий, із суворим обличчям і грізним голосом, яким від мене вимагав настирливо, щоб я признався до вини. Він був сильний, і я найбільше відчував його тяжку руку. Сидячи на кріслі, я тремтів від холоду, який проймай моє тіло. Тим разом мене вже не били. Вмовляли, просили, грозили, змальовували жахливий образ у тюрмі, а, може, й шибеницю.

– Будь розсудливий! – змучено говорив комісар Чайковскі. – Ти думаєш, що борешся за велику ідею. Воно насправді так не є. Євген Коновалець гуляє по нічних німецьких кабаретах за гроші, які ти й тобі подібні збирають на ОУН. Він іще додатково дістає гроші від німецького уряду, а вам вождь і Провід кажуть вести безвиглядну боротьбу з нами. Ти того не знаєш, як живуть члени Проводу з вождем на чолі.

Я сидів і на ніщо не реагував. Іще перед двома днями я обурювався на слова комісара Войтара, які він при побоях говорив. Я протестував проти обиди визначних провідних людей, які були членами Проводу ОУН, а головно заперечував усі наклепи на полк. Є. Коновальця.

Сьогодні я сидів байдужий до всього, фізично вичерпаний і тільки ще в думках, перечився з брехнею ворога, щоб підступом мене духово зламати, зневірити в наш Провід.

– Мовчиш, нічого не говориш? – продовжував комісар Чайковскі – боїшся признатись, гадаєш, що тебе за зраду зліквідує ОУН. Даремно, поки ти є під нашою опікою, тобі нічого не станеться. Ми маємо великі можливості й засоби, щоб тебе скрити за кордоном, дати гроші на життя… Зможеш жити, як пан – і вчитися. Ми нічого такого не вимагаємо від тебе, щоб ти не міг зробити. Виявиш сітку ОУН у Радехівщині, то навіть морально перед собою будеш оправданий, бо ти міг також заломатися під побоями, як це зробили інші. За це тобі гарантуємо добре життя й опіку…

– А як хочеш боротися за волю України, – докинув асистент комісара, – то можеш боротися з большевиками. Ми теж проти Москви й наші інтереси можуть бути спільні. Тут України ніколи не буде.