Революция 1917 года глазами современников. Том 1 (Январь-май) - [29]

на известное число лет, до наступления более нормального соотношения между спросом и предложением. Я не могу себе позволить детально касаться практического осуществления этого положения, так как сжатые рамки газетной статьи для этого недостаточны. Лично считаю этот вопрос практически вполне осуществимым, как равно и создание достаточных гарантий в том, чтобы доведенные до возможного минимума цены фабричные не разрослись в условиях розничной перепродажи. Обыватель-потребитель должен иметь уверенность, что он платит цену, созданную не чьим-либо произволом, а комплексом создавшихся исключительных условий жизни. Как на некоторые вехи укажу, что ограничение прибыли должно быть приурочено к стоимости товара, т. е. к обороту, но не к капиталу предприятия, так как капитал предприятия — понятие крайне условное и часто всего менее определяемое одним основным капиталом предприятия, а в гораздо большей степени капиталами: запасным, амортизационным, расширения предприятия и т. п. Соотношение этих капиталов к капиталу «основному» крайне разнообразно и неустойчиво. Закон должен точно определить размер чистой пользы, получаемой на стоимость товара, с тем, чтобы весь излишек возвращался стране в форме пополнения — или общей государственной кассы, или в особый фонд по развитию тех же промышленных сил страны — устройством профессиональных школ, постройкой дорог, каналов и т. п. Все эти вопросы являются частностями, сравнительно легко поддающимися разработке. Важно, чтобы промышленник знал, что на товар при себестоимости в 4 руб. он более (примерно) 30 коп. пользы взять не может. Возможно, что он, дабы не рисковать недобором пользы, будет назначать цену с пользою в 40–50 коп., мирясь таким образом с возвратом казне 10–20 коп. на аршин, — но едва ли будет основание добиваться пользы в 75 к. — 1 р., в результате для него бесполезной, а вместе с тем ставящей его в худшие условия по сбыту своего товара на рынке сравнительно с конкурентом, более тщательно калькулирующим свой товар. Все эти положения носят, конечно, схематический характер; важно осуществить принцип, который, охраняя материальные интересы массы, несомненно, создаст возможность более спокойного и главное сознательного ее отношения к причинам переживаемой невзгоды; но для того чтобы эта мера не потеряла и своей моральной ценности, нужно, чтобы инициатива ее исходила из промышленной среды. Это один из поводов появления этой заметки.

Утро России. 1917, 24 марта. № 79.

Грушевский М.С. ВЕЛИКА ХВИЛЯ

Велика хвиля настала! Впали з України кайдани, в які прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав у свою опіку свою новоздобуту свободу!

Як тільки виявилася дійсна основа московської політики — її заміри трактувати українців не як вільних спільників, а простих підданих московського царя, власність московського царства, — українське громадянство, його політичні провідники голосно й рішуче запротестували проти цього. Вже через чотири роки після підданства цареві маніфестом 1658 року вони проголосили своє підданство недійсним, свій зв’язок з Москвою розірваним. Але царський уряд, як раз узяв під свою руку український народ, так уже не хотів вертати йому волі — права рішати про себе. Використовуючи кожну внутрішню незгоду в українськім громадянстві, клясові і всякі інші суперечності, що розбивали одностайність української політики, царський уряд нитку за ниткою сплітав міцні ретязі на український народ і нарешті привів його до того поневолення, до тієї безрадности і занепаду, в якому він опинився через сто років пізніше.

Всі героїчні зусилля, всі жертви і заходи кращих синів України в пізніші десятиліття зоставались без успіху. Російський спрут цупко тримав свою здобич, і тільки російська революція визволила нас, розтявши нервовий центр його. Ми знову стали з підданих громадянами, вільними і повноправними і можемо знову рішати про себе, становити право для себе і будувати долю свого народу, своєї землі. У вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само, як не може бути невільних людей!

Цю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї зробити відповідні висновки. Минули ті обставини, коли ми мусіли виступати з петиціями, супліками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до вживання в урядових установах і в суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодатні органи до того, щоб вони звели українську справу в Росії з мертвої точки, визнавши такі елементарні домагання: припинення репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, запровадження української мови в школі і в урядуванні. Ні уряд, що ще вірив тоді в можливість повного винищення українства в виняткових обставинах війни, ні російські парламентарні кола, ні поступове російське громадянство тоді не послухали нашого голосу. Українство зосталося на мертвій точці репресій аж до останньої хвилини. Система утисків на українство була доведена до небувалих крайностей — дійшла до свого вершка, небувалого від ганебного указу 1876 року, саме напередодні революції, що переставила українську справу в зовсім інші обставини, на зовсім інший ґрунт.