Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма - [18]
И хотя они сумели в короткое время создать широко разветвленную и достаточно крепкую организацию, до поры до времени все оставалось в рамках чисто национального движения. Будущий глава Директории Владимир Винниченко писал в книге «Відродження нації»: «Якийсь час Ц. Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомости, закріпити національні досягнення, а тоді, спіраючись на це, творити соціальну перебудову в відповідних, наших, національних формах і в тому розумінню самої «перебудови», яке допускалося нашим розумінням суті революції».
По поводу автономии Украины Конгресс вынес следующую резолюцию: «Украинский Национальный Конгресс, признавая за Российским Учредительным Собранием право санкции нового государственного устроения Российской республики, считает, однако, что до созыва Российского Учредительного Собрания сторонники нового порядка на Украине не могут оставаться пассивными и должны, по соглашению с меньшими народностями, безотлагательно создавать основы ее автономной жизни». По вопросу о самостийности величайший тогда авторитет всего украинского движения, профессор Михаил Грушевский, высказался на Конгрессе так: «Украинцы не имеют намерение отрывать Украину от России. Если бы они имели такое намерение — они бы выступили искренно и открыто с таким лозунгом. Ведь теперь за это они ничем бы не рисковали».
«Батько Грушевський» — «заздрісний, нечесний дідок»
В своей брошюре «Якої ми хочемо автономії й федерації» Грушевский «простыми словами» объяснил, что украинцы хотят иметь «широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки». Широта и глубина этой автономии описывалась так: «Поодинокі держави-части, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього — вони зрікають ся сього права. На зверх, щодо иньших держав, союзна держава виступає як одне тїло, — право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частей (т. е. «отцы-основатели» украинской государственности предлагали дать украинской автономии гораздо меньше прав, чем имела УССР в составе Советского Союза! — М. Б.). Так само провід військовими силами та фльотою держави. По за тим конституція звичайно вичислює ті справи, які належать до союзних, федеративних органів, а все невичислене належить до місцевих органів самопорядкування держав-частей».
Находясь в Москве, Грушевский мечтал получить титул депутата IV Всероссийской Думы. «Головним предметом розмов, — писал он в «Споминах», — була моя кандидатура при найближчих виборах до Держдуми. Київські громадяни висловляли побажання, щоб я доконче кандидатував від м. Києва… Винниченко від себе висловляв переконання, що соціал-демократи піддержуть мене «як послідовного демократа, котрий ніколи не погрішився против демократичних принципів», як він висловився». Самое интересное, что в личном дневнике Винниченко высказался о Грушевском иначе: «заздрісний, нечесний дідок». А о его научной работе — еще более резко: «Через… безлюддя, бідність на культурні сили, і Грушевський серед деяких патріотів у генії потрапив. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, ні трішечки не геніальна, навіть не талановита. Читати її можна за кару… «На безлюдді і Хома дворянин», — і Грушевський геній». Даже будучи уже председателем ЦР, он был готов был сменить мандат «батька української нації» на мандат депутата V Думы, которая так и не состоялась. Но в вожделенное депутатство необходимо было инвестировать немалую сумму. Евгений Чикаленко, который возглавлял Центральную Раду до возвращения из ссылки Грушевского, в своих воспоминаниях упоминал о разговоре с профессором на эту тему: «Чи безпечно тепер робити купчу на землю, яку він сторгував, щоб мати самостійний ценз по повіту до Державної Думи, щось коло ста десятин». Сто десятин — это около одного квадратного километра; за такой участок в то время надо было выложить примерно четверть миллиона рублей — сумма умопомрачительная для скромного профессора…
Кто знает, — может, и осталась бы Центральная Рада таким себе национально-культурным центром, если бы не сыграл на амбициях профессора Грушевского приехавший вслед за ним некий Иван Маевский. С этим человеком судьба свела Грушевского в Москве, где они собирались организовать акционерный издательский союз, специализирующийся на книгах украинских авторов. О Маевском Михаил Грушевский в своих «Споминах» приводил такие сведения: «Дитячі літа він прожив десь на Адрії, вихований по-італійськи, потім хлопцем був привезений батьком до Кременчука, тут учивсля в реальній школі, підлітком років 14–16 виїхав до Америки, там натуралізовався, скінчив, по його словам, медицину, але заінтересувався літературою, між іншим, був знайомий з Джеком Лондоном… мав в собі багато авантюристичного…»
