От сердца к сердцу - [21]

Дві пари синіх, мов волошки, очей дивились на мене. Не перебивали. Слухали. Ніколи не могла подумати, що можу когось так зацікавити своїми байками. А я все розповідала і мені було так затишно на тій лаві. І гірко, що Гасі не було поряд раніше. І сумно, що за вікном вже зовсім темно, а значить час залишити цей дім.

— Я, мабуть, вже піду. Темно на дворі.

— Чекай, а Іван? Він хотів тебе бачити.

— Значить іншим разом. — я посміхнулась «Дався їм той Іван»

І тут дзеленькнув дзвінок. На порозі при всій параді стояв «пор‘ядний галицький хлоп» з тих, що носять краватку і маринарку. Видно пані Стефа попрацювала у цьому напрямку. Білий комірець, напуцовані мешти. Букет троянд і довгий шлейф елітного фарфюму.

— Вибачте за запізнення!

Задається він пристукнув каблуками, як бравий гусар.

— Гасюню, я побіжу. Мені ще речі збирати. В неділю літак. — Марко, приємно було познайомитись — крикнула я в темноту коридору.

— Дозвольте вас відпровадити. — простягаючи букет запропонував мій новий кавалер.

Гаська блиснула очима, а за спиною у Івана несподівано матеріалізувалась пані Стефа. Я зрозуміла, що не маю варіантів.

— Квіти залиште Гасі. Я всеодно не зможу взяти їх у літак.

— Мадемуазель. — Іван підставив мені свій лікоть. Я нехотячи взяла його

під руку. Мама і донька стояли в дверях і розчулено махали нам у слід. Можу заприсягтися, пані Стефа змахнула зі щоки невидиму сльозу.

Тільки но ми вийшли з брами і завернули за ріг, як Іван обережно опустив мою руку і заходився розв’язувати краватку.

— Ненавиджу цей зашморг. — бурмотів він, смішно порпаючись у неслухняному вузлі. — моя цьоця, як щось собі придумає, то вже краще їй піддатись, ніж щось пояснювати. Вибачте Маріє. Я виглядаю безглуздо? У вас часом нема пластиря? Нові меншти пекельно натерли ноги.

«А він навіть симпатичний» промайнуло в голові.

— На ваше щастя тільки вчора купила. Ось тримайте. — я витягла з сумки ще не розпаковану пачку пластирів.

— А ти мене зовсім не пам’ятаєш? Я Ваньо.

Я глянула на Івана

— Той, що виліз на дерево, зачепився штанами і не міг злізти?

— А пам’ятаєш, як цьоця «йойкала» і викликала пожежників?

— І тебе потім всі кликали ваньо-драні-штані.

— Ага.

Він широко розвів руки і театрально вклонився. Напруження кудись зникло. Настрій покращився. Ми йшли містом і від душі реготали, згадуючи наші дитячі пустощі.

— Ми прийшли. — з легким сумом повідомила я.

— Можна запросити тебе завтра на сніданок? Я заїду за тобою об одинадцятій.

— Звичайно ж можна. — я посміхнулась і поцілувала Івана у щоку.

Він якось смішно, як у кіно підкинув до гори руку на знак прощання, артистично розвернувся на каблуках, запхав долоні у кишені і пританцьовуючи, мов Джин Келлі пішов геть.

За мить я зачинила за собою двері. Кинула на підлогу сумку. Зняла мешти і просто в одязі завалилась на ліжко. В голові крутилась якась давно знайома мелодія. Я почала її мурликати собі під ніс. Ніяк не могла згадати слова. Щось про bubbles in a glass of champagne…

Довгий був день. Я закрила очі, даючи волю думкам: «Завтра останній день у Львові… Хоч би не пішов дощ… Кажуть, що дощ в день весілля то добре. Буде щасливе і багате сімейне життя… Мені б личила біла сукня з відкритими плечима на довгий рукав. І вельон. Такий, щоб ідучи по проходу поміж лавами в церкві він ледь торкався краями тих лав… А він би був у сірому костюмі. Традиційному, англійському. З жилеткою і золотим годинником на ланцюжку… Якби домовитись з генетикою, то наші діти мали чорні кучері, як у мами, а очі, як у тата — сині-сині…» Я аж підвелася. Сіла на ліжку і закрила лице руками. «Ото мене занесло. До чого тут сині очі?». І тут я згадала, що то була за пісня. Її співала Біллі Холідей «ти зайняв всі мої думки, як нав’язлива мелодія, крутишся в голові, мов бульбашки у бокалі з шампанським…»

Наступного ранку рівно об 11 Іван стояв під моїм вікном. Дощу не було. Кав’ярня у сусідньому будинку вабила запахом свіжої випічки і щойно змеленоі кави. Ми сіли за столик. Зробили замовлення і раптом з радіоприймача залунала моя вчорашня мелодія. Я почала підспівувати. Іван непомітно зняв це на свій телефон.

День був напрочуд чудовим, легким, світлим. Таким я мріяла запам’ятати свій улюблений Львів. Ми гуляли, згадували і багато сміялись.

— Я знімав, як ти співаєш. Можна я залишу це відео собі?

— Тільки якщо я теж отримаю копію.

— Тільки якщо ти викладеш її у свої «сторіз»! Я, до речі, давно підписаний на тебе.

— Та невже? — фальшиво здивувалась я.

Іван провів мене до дому, а наступного ранку відвіз у аеропорт.

Літак пішов на розгін. За мить до того, як шасі відірвались від землі юю. дзенькнув телефон.

«@mark_shagal_ua start following you» — прислав повідомлення Інстаграм.

Серце закалатало, як шалене. Руки трусились. Програма не відкривалась. Зв‘язку уже не було.

«Марк Шагал? Правда?» Я посміхнулась і закрила очі. Мені снилась байдарка і кава в маленьких блакитних філіжанках, літній дощ, Біллі Холідей, що ніжно пригортала мене до себе і казала «дитинко у тебе все буде добре!»

Ледь чутний поштовх пробудив мене зі сну. Ми приземлились. Телефон відчайдушно шукав мережу. Є! Тепер мерщій в Інстаграм. Одне нове приватне повідомлення. @mark_shagal_ua залишив коментар до вашої історії: