От сердца к сердцу - [19]

Наконец-то мы добрались до огромного четырехэтажного здания с тремя танцполами. На всю улицу громыхала музыка. Это и был клуб «Столица». Вот оно мое счастье: модная музыка, сумасшедшие люди, веселье без границ, улыбки, коктейли, и ты уже не здесь, а где-то в раю. Я поднялась на четвертый этаж, взялась за поручни, чтоб не упасть и начала отрываться: просто энергично танцевать, ни о чем не думая. Откуда-то подлетела толпа молодых юношей и девушек, снимающих все это безобразие на телефоны, но мне было все равно. Меня в клубах часто снимают на телефон, просто я действительно хорошо танцую и могу зажигать.

Протанцевав почти всю ночь, я позже вышла и заказала такси в хостел. Пусть этой ночью я не встретила своего принца, это совсем не омрачало волшебный рассвет над городом, когда кажется, что плохое тебя никогда не тронет, и все будет хорошо. Жалко, что в этот раз не было танцев на улице после клуба. Это что-то. Когда танцуешь уже без музыки, но музыка внутри вас самих, можно и вальс и сальсу, и грязные танцы — все что угодно, когда сердца бьются в одном ритме и накрывает одной волной, исчезает время и пространство, остается лишь музыка в наших душах и телах.

Ирма Ф Бурц Куди приведе нас минуле

Зовсім не так я собі уявляла зустріч з минулим, коли планувала повернутися у місто свого дитинства.

«Стрийський парк. Теракотові доріжки. Велика оранжерея, куди мене маленьку водила мама. Як добре буде сісти на низьку лавку у затінку і милуватись лебедями…» Моя уява малювала казкові картинки, поки її нахабно не заглушив знайомий з дитинства голос.

— Маришю, то ти?

Навпроти мене стояла наша колишня сусідка по комуналці, у вишитій білим по білому сорочці і широких чорних штанях. Її дрібні білі кучерики, щоночі кручені на саморобні попільотки охайно обрамовували кругле розпашіле обличчя. Вона посміхнулась і яскравий сонячний зайчик відстрибнув від її золотих зубів (щедрого подарунка батьків на 18-ти річччя). Пані Стефа зовсім не змінилась за останні двадцять років. Хіба бюст став ще пишніший, і штани злегка нап’ялися на округлих бедрах.

— Йой, дитинко, як ти змарніла. Чи тебе в тих Шінгапурах зовсім не кормлют? А ти заміж вийшла? А діти є?

Пані Стефа сипала запитаннями не даючи вставити слово. І раз вже вона знала, що я живу у Сінгапурі, то про відсутність у мене чоловіка і дітей не могла не знати.

— Прийди до нас в п’ятничю на убід. Гашька буде вдома. До нас в гошті з Німчів приїхав племінник. Такий файний. Має фірму. Ніц не жонатий. Якби я не була йому цьоця, сама би за нього заміж пішла.

«Тільки свахи мені ще не вистачало!» — подумала я і похапцем глянула на годинник.

— Пані Стефа, я прийду. Хай Гася мені подзвонить. Ось мій номер. А зараз мушу бігти… — збрехала я, щоб не наражатись на годинну лекцію про те, як має жити «пор‘ядна галичанка».

— Йой, Маришю і я біжу-біжу мене коліжанки чекають на каву.

З її «Гашьою», Анною по паспорту, ми були кращими подругами. Аж поки мої батьки не отримали окрему квартиру в новому мікрорайоні. Останній раз ми бачились, здається, коли нам було років по десять. Ідея потрапити у двір мого дитинства здавалась неймовірно привабливою. Та про що ми будемо говорити? Чи є в нас тепер спільні інтереси? «От і дізнаюсь» — вголос прошепотіла я, урочисто проходячи крізь арки Стрийського парку.

Гася подзвонила ввечері.

— Привіт Марусічка!

Я посміхнулась. Здавалось, що не було років і відстаней. На тому боці була моя Гася. В футболці з капюшоном і варених джинсових шортах…

І я подумала «Як добре сучасним дітям з їх снепчатами і інстаграмами. Вони навіть на відстані тисяч кілометрів не втрачають зв’язку. Дорослішають разом. Діляться таємницями. Обговорюють, радяться, сперечаються, та просто дружать. А нас розлучили, не питаючи. Батьки були постійно на роботі і в центр виїжджали зі мною не часто. У нас не було телефона, а писати листи ми собі не придумали. Так і загубились майже на пів життя. Гася нічого не знала про моє перше нещасне кохання в 15, я про її перший поцілунок…

Ми стільки всього пропустили. Вистарчило б нам одного вечора, щоб наговоритися. Шкода, що ми зустрінемось тільки в п’ятницю. А там, гляди і відпустка закінчиться. В неділю вранці мій літак понесе мене назад у моє «сучасне».

Тиждень промайнув блискавично. Щоденна ранкова кава в якійсь «секретній кав’ярні тільки для своїх» плавно перетікала в обід. Всі ділові питання вирішувались тут же. Обличчя змінювались, як у калейдоскопі.

— Сервус, як життя? Взяти тобі каву?

Після п’яти філіжанок руки починали труситись і я чемно відмовлялась. По обіді, вже з новим набором знайомих ми йшли вечеряти, пити вино і говорити. Закінчувалось все глибокої ночі у все ще відчиненій віскарні, яка працювала до останнього клієнта. Коли крім нас у залі не залишалось нікого, бармен знімав свій бейдж і приєднувався до наших розмов.

У п’ятницю вранці мене підкинуло вдосвіта. Кави не хотілось. Особливих планів на день не було. І тут я згадала про обід! «Як я могла забути?» В моїх мізках щось клацнуло. На заміну безтурботним лінощам вакаційного ранку прийшла паніка.

На обід до Гасі я збиралась, як на перше побачення. Довго крутилась перед дзеркалом. «Чого це я так хвилююсь? Мене аж трусить? Може то кумулятивний ефект від випитої за тиждень кави?»