Недаром эти воспоминания не выходили с того же 1918 года, когда были опубликованы в киевском «Военно-научном вестнике». Вот как эта героическая история звучит в оригинале: «Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, куди ж решта ділося — невідомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові: „пропав обід! Та ще й з м’ясом“. Знову зчинився шарварок, знову безглуздя, знову всі хлопці, більш як половина, пішли на линію, маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! з штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник, на штабному потязі поїхало кілька і юнкерів, до штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив».
Если бы, на счастье украинских мифотворцев, большевики не захватили в плен не участвовавший в бою студенческий взвод вместе с племянником министра иностранных дел Центральной Рады Владимиром Шульгиным и не перекололи его, Круты остались бы только банальной перестрелкой с последующим драпом. Молодые люди хотят повоевать. Но на войне убивают. Так случается. С этим ничего не поделаешь. Причем молодых людей убивают тем больше, чем медленнее шевелят наверху мозгами взрослые дяди. Недаром уже упомянутый мною мемуарист назвал то событие «бійкою під Крутами без патронів». И, если уж быть совсем точным, то и без мозгов. До Крут докрутились. А теперь выкручиваются — уже почти сто лет.
Олесь Бузина, 2 февраля 2013 года.
