Гайдамаки. Наймычка. Музыкант. Близнецы. Художник - [9]

Дивляться – нема нікого…

«Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп'ята!

Швидше! швидше!

Отак, отак! І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Ото Ґонта з Залізняком

Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

І в пеклі не вміють

Отак курить. Гнилий Тікич

Кров'ю червоніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Ґонта з Залізняком,

Кричать: «Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!»

І діти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить,

Другий проклинає;

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом,

Уже вбитим. Не милують,

Карають, завзяті.

Як смерть люта, не вважають

На літа, на вроду

Шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались, – не вблагали

Лихої години.

Всі полягли, всі покотом;

Ні душі живої

Шляхетської й жидівської.

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

«Кари ляхам, кари!»

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

«Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!

Крові море… мало моря…

Оксано! Оксано!

Де ти?» – крикне й сховається

В полум'ї, в пожарі.

А тим часом гайдамаки

Столи вздовж базару

Поставили, несуть страву,

Де що запопали,

Щоб засвітла повечерять.

«Гуляй!» – загукали.

Вечеряють, а кругом їх

Пекло червоніє.

У полум'ї, повішані

На кроквах, чорніють

Панські трупи.

Горять крокви

І падають з ними.

«Пийте, діти! пийте, лийте!

З панами такими,

Може, ще раз зустрінемось,

Ще раз погуляєм.

І поставець одним духом

Залізняк черкає.

За прокляті ваші трупи,

За душі прокляті

Ще раз вип'ю! Пийте, діти!

Вип'єм, Ґонто, брате!

Вип'єм, друже, погуляєм

Укупочці, в парі.

А де ж Волох? заспівай лиш

Нам, старий кобзарю!

Не про дідів, бо незгірше

Й ми ляхів караєм;

Не про лихо; бо ми його

Не знали й не знаєм.

Веселої утни, старче,

Щоб земля ломилась,

Про вдовицю-молодицю,

Як вона журилась».

(Кобзар грає й приспівує):

«Од села до села Танці та музики;

Курку, яйця продала —

Маю черевики.

Од села до села

Буду танцювати:

Ні корови, ні вола —

Осталася хата.

Я оддам, я продам

Кумові хатину,

Я куплю, я зроблю

Яточку під тином;

Торгувать, шинкувать

Буду чарочками,

Танцювать та гулять

Таки з парубками.

Ох ви, дітки мої,

Мої голуб'ята,

Не журіться, подивіться,

Як танцює мати.

Сама в найми піду,

Діток в школу оддам,

А червоним черевичкам

Таки дам, таки дам!»

«Добре! добре! Ну, до танців,

До танців, кобзарю!»

Сліпий вшкварив – навприсядки

Пішли по базару.

Земля гнеться. «Нумо, Ґонто!»

«Нум, брате Максиме!

Ушкваримо, мій голубе,

Поки не загинем!»

«Не дивуйтеся, дівчата,

Що я обідрався;

Бо мій батько робив гладко,

То й я в його вдався».

«Добре, брате, єй же богу!»

«Ану ти, Максиме!»

«Постривай лиш!»

Отак чини, як я чиню:

Люби дочку абичию —

Хоч попову, хоч дякову,

Хоч хорошу мужикову».

Всі танцюють, а Галайда

Не чує, не бачить.

Сидить собі кінець стола,

Тяжко-важко плаче,

Як дитина. Чого б, бачся?

В червонім жупані,

І золото, і слава є,

Та нема Оксани;

Ні з ким долю поділити,

Ні з ким заспівати;

Один, один сиротою

Мусить пропадати.

А того, того й не знає,

Що його Оксана

По тім боці за Тікичем

В будинку з панами,

З тими самими ляхами,

Що замордували

Її батька. Недолюди,

Тепер заховались

За мурами та дивитесь,

Як жиди конають,

Брати ваші! А Оксана

В вікно поглядає

На Лисянку засвічену.

«Де то мій Ярема?» – Сама думає.

Не знає, Що він коло неї,

У Лисянці, не в свитині —

В червонім жупані,

Сидить один та думає:

«Де моя Оксана?

Де вона, моя голубка

Приборкана, плаче?»

Тяжко йому.

А із яру

В киреї козачій

Хтось крадеться.

«Хто ти такий?»

Галайда питає.

«Я посланець пана Ґонти.

Нехай погуляє,

Я підожду». «Ні, не діждеш,

Жидівська собако!»

«Ховай боже, який я жид!

Бачиш? Гайдамака!

Ось копійка… подивися…

Хіба ти не знаєш?»

«Знаю, знаю, – і свячений

З халяви виймає.

Признавайсь, проклятий жиде,

Де моя Оксана?»

Та й замахнувсь. «Ховай боже!..

В будинку… з панами…

Вся в золоті…»

«Виручай же!

Виручай, проклятий!»

«Добре, добре…

Які ж бо ви, Яремо, завзяті!

Іду зараз і виручу:

Гроші мур ламають.

Скажу ляхам – замість Паца…»

«Добре, добре! знаю. Іди швидче!»

«Зараз, зараз! Ґонту забавляйте,

З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте…

Куди везти?» «У Лебедин!

У Лебедин, – чуєш?»

«Чую, чую». І Галайда

З Ґонтою танцює.

А Залізняк бере кобзу:

«Потанцюй, кобзарю,

Я заграю».

Навприсядки

Сліпий по базару

Оддирає постолами,

Додає словами: «На городі пастернак;

Чи я ж тобі не козак, не козак?

Чи я ж тебе не люблю, не люблю?

Чи я ж тобі черевичків не куплю?

Куплю, куплю чорпнобрива.

Куплю, куплю того дива.

Буду, серце, ходить,

Буду, серце, любить».

«Ой гоп, гопака!

Полюбила козака,

Та рудого, та старого —

Лиха доля така.

Іди ж доле, за журбою,

А ти, старий, за водою,

А я – так до шинку.

Вип`ю чарку, вип`ю другу,

Вип`ю третю на потуху.

П`яту, шосту, та й кінець.

Пішла баба у танець,

А за нею горобець

Викрутасом-вихилясом…

Молодець горобець!

Старий рудий бабу кличе,

А та йому дулі тиче:

«Оженився, сатано,

Заробляй же на пшоно;

Треба діток годувать,

Треба діток одягать.

А я буду добувать,

А ти, старий, не гріши,