Замах на Селену (Збірка) - [29]

— Так! Ця жінка живе, але в іншому потоці Всесвітнього часу. Шкода тільки, що нам не відомо, які вона має можливості для спілкування із довколишнім світом.

* * *

Коли портрет Ізабелли був готовий, Миролюб почав створювати власний портрет. Для цього не треба виходити з кімнати.

Ізабелла тепер з ним поряд, її погляд зігріває душу, вселяє спокій та умиротворення. Намалювати ж автопортрет — це ідея Ізабелли. Під час прогулянки у формі біополів Миролюб із нею побували на її батьківщині у роках її дитинства. При цьому різниця у віці — двісті років — не має ніякого значення. Бо, коли людина перебуває у полевому стані, час втрачає земні виміри. Але є і незручності. Миролюб мусить обов’язково повертатися в земну форму існування. Причому, це треба робити до сходу сонця. В іншому випадку він може залишитися у позаземному житті навіки. Ізабелла, у зв’язку з цим, висловила думку: а що, коли поряд із її портретом стоятиме портрет Миролюба? Тоді їхні біополя не залежатимуть від земних умов існування.

Після однієї із подорожей у минуле, коли вони мало не запізнилися з поверненням, Миролюб вирішив створити автопортрет.

Писалося легко і натхненно. У процесі творення відчув, що оволодів мистецтвом перенесення на полотно власного біополя. Отже, і він володіє внутрішнім зором, про що нагадував екскурсовод. Але ж чи знає той самий екскурсовод, що людина в біопольовому стані має можливість мандрувати по сторінках Всесвітнього часу? Ні! Ніхто, певно, досі про це не знає!

Нарешті, настав заключний момент творення автопортрета. Миролюб міркує: «Людина смертна і тільки мистецький твір може продовжити її життя безконечно. Настане час, коли люди знайдуть ключ, яким відкриватимуть таємницю полотен, створених великими митцями. І колись хтось отим ключем відкриє і моє біополе на цьому автопортреті і прочитає мої мислі, довідається про мою любов до жінки з дев’ятнадцятого століття і мої дійства у сьогоднішньому дні серед безлічі всесвітніх днів…».

Коли був покладений на полотно останній мазок пензля, Ізабелла зійшла з картини знаменитого іспанця і сказала:

— Відтепер нас ніхто не розлучить.

* * *

Вранці знайшли Миролюба мертвим. Два портрети стояли поряд. Ізабелла дивилася не в далину, а на Миролюба, що гордовито красувався на портреті праворуч неї. Погляд її був, як і раніше, суворим, тільки на вустах появилася ледь помітна усмішка. У погляді Миролюба віддзеркалювалася вічність.

Бранець підводного царства

Шторм налетів зненацька. Шхуну кидало з гребня на гребінь, як тріску. Арсен вийшов з рубки, цього не треба було робити. Підступна хвиля вдарила у спину, коли відвернувся від різкого вітру, і поволокла, накривши товщею роз’яреної води. Відчув, що довго борсатися не зможе. Покидали останні сили, як раптом щось обхопило за плечі і потягнуло в морську глибінь.

Прийшов до тями під велетенським склепінням підводного гроту. Біля очей промайнув овал обличчя вродливої жінки. Ворухнувся, пошщав рукою ліжко — низенька кам’яна тумба, застелена м’якою ковдрою із сухих водоростей.

Підвів голову. Молода жінка із коротенькою зачіскою і непокритим тілом уважно стежить за його пробудженням. Перед ложем-тумбою в овальному отворі підлоги хлюпається темна вода. Жінка по пояс у цій ополонці.

Вгорі склепіння, осяяне блідим світлом. Воно ллється із сріблястих велетенських раковин, що звисають зі стелі на зелених рослинних линвах. Нижче цих дивних світильників по стінах в’ється широколисте пагіння з гірляндами біло-рожевих суцвіть. В підлозі то тут, то там кілька отворів-ополонок, також заповнених темною водою.

Жінка дзвінким гортанним голосом щось промовила. Арсен показав рукою, що не розуміє. Усміхнулась і, вказавши на себе, декілька разів вигукнула:

— Арі! Арі!

— Арсен! — відповів, вказуючи на; себе.

— Арсі! — повторила радісно і зникла у темній безодні проруба.

Поки Арсен оглядав дзвоноподібний грот, появилася Арі, поставила біля нього круглу чашу-раковину, підняла кришку. По блискучих зернятках риб’ячої ікри стікали прозорі краплі води. Не виходячи з ополонки, показала рукою, щоб скуштував.

Попробував. Така ж, як і вдома. Смачна.

Арі, пересвідчившись, Що полоненик не гребує гостинцем, за якихось Декілька хвилин подала невеличкий глечик з довгастим вузьким горлом. Арсен збовтнув і глянув на Арі. Вона, посміхнувшись, показала, щоб пив. Пригубив. В’язка рідина з терпким кислуватим присмаком. Надпив. Обпекло нутрощі живильною вологою. Напій був приємним і збуджуючим.

Подумав, треба вияснити, куди він попав. По всьому видко, що це підводне сховище якоїсь компанії. Оригінальні.світильники, дивна рослинність, приємна напівгола рятівниця. А, може, вона мадонна якогось злополучного клану? Може, в такий спосіб він став полонеником якоїсь банди?

Підхопився і став над прорубом.

Жінка похитується по пояс у воді, наче соромиться своєї наготи.

Не роздумуючи, підхопив її за обидві руки і хотів посадити біля себе на тумбу. Та що це? Нижче пояса стрункого з чітко окресленими рисами жіночого тіла звивається риб’ячий хвіст! Арсен спантеличено розслабив руки і Арі шубовснула назад у воду.

Майнула думка: русалка!