Замах на Селену (Збірка) - [28]

Раннє сонце ще тільки викочується із-за туманного горизонту, а Михайло вже веде розмову із різнолистими мешканцями парку. Вони уважно слухають добру людину, яка розуміє їхній світ. Підмітальнику алей також із ними добре.

Усмішка Ізабелли

Миролюб втратив спокій. Досі любив ходити по околицях міста, вибирався на пагорби, забирався у вибалки чи на смерекові осоння і малював те, що бачив, і вкладав у полотно всю свою душу, бо любить свій край, бо любить свою роботу, бо вірить у свій талант.

Недавно працівники Картинної Галереї виставили твори, які багато років припадали пилюкою у підвалах, як запасний фонд.

У новій композиції картин Миролюба вразив «Портрет Ізабелли Кобос», яку написав Гойя у 1806 році.

Неймовірно, але Миролюб цю жінку уже десь бачив, причому в реальному житті.

Пригадує кожну рисочку її обличчя, погляд великих Із затаєною сумовитістю очей, красиві владні руки, горду поставу голови.

Чи ж можливий такий збіг подібностей живої людини з мистецьким твором, написаним майже двісті років тому?

Миролюб декілька разів відвідував Картинну Галерею і щоразу засвідчував разючу подібність знайомої йому людини з портретним образом.

Ось і зараз стоїть біля твору, а в пам’яті… Ні, це щось надреальне! Або Ізабелла дійсно копія тієї жінки, або то був сон і ніякої жінки не було зовсім. З того часу Миролюб і втратив спокій.

Постійно тривожить думка: де він зустрічав Ізабеллу? Чому знає кожну рисочку її обличчя і навіть пригадує її голос?

Згодом відчув, що не може прожити і дня, щоб не відвідати Галерею.

Це вже якась мана. Особливо відчував себе розбитим, коли Картинну Галерею закривали на вихідний. Ходив сам не свій, і не міг зрозуміти свого стану. Тоді і пригадав кіпрського скульптора Пігмалюна, який висік із слонової кістки статую Галатеї і в неї закохався. Цей міф наштовхнув Миролюба на думку — намалювати копію Ізабелли, поставити картину вдома і не морочити собі голову щоденним відвідуванням Галереї.

Таке рішення розсмішило і втішило: їдо ж тут такого, нехай буде і в нього своя Галатея! Тільки він не буде просити Афродіту, щоб оживила і його Ізабеллу, як це вона зробила з мистецьким витвором Пігмаліона.

Сам над собою кепкує, а в душі тривога. Що за напасть? І коли вже це все закінчиться?

Тим часом дирекція Галереї дозволила зняти копію Ізабелли. Одна тільки умова: не заважати відвідувачам, а при появі екскурсії залишати залу. На противагу пейзажам, до яких тепер втратив всякий інтерес, робота по копіюванні картини посувалася успішно.

Десь на третій, день, коли на полотні уже визрів силует загадкової жінки, трапилося несподіване. Став відчувати на собі погляд Ізабелли. Фактично на картині жінка зображена з повернутою головою в бік свого правого плеча і дивиться кудись мимо зали у невизначену далину. Однак, як тільки Миролюб нахиляється до мольберта, появляється відчуття, що вона стежить за його роботою.

Вирішив перевірити чи це так. Зненацька підвів голову і здивовано побачив, що Ізабелла дійсно неспішно відводить від нього свій погляд. Це його вкрай спантеличило. На душі стало тривожно і невлаштовано. Повторив ще і ще.

І щоразу жінка продовжує відводити в бік погляд своїх великих засмучених очей. Складається враження, що Ізабелла таким чином спостерігає за його роботою, але уперто не бажає зустрітися з очима художника. Відклав пензля і підійшов до портрета. Довго стояв, очікуючи роз’яснення. Але на обличчі жінки жодного поруху.

Вдома не зміг заснути. Довго міряв кроками кімнату. Тривожні думки ятрили душу. А коли дзиґар на міському ЦУМі вибив дванадцять ударів, Ізабелла непомітно зайшла до кімнати. Аж тепер Миролюб здогадався, що підсвідомо очікував гостю. Тому спокійно підійшов і взяв її за руку. Вона була тепла і ніжна. Подумав: це дійсно рука жінки з портрета, намальованого великим іспанським живописцем у 1806 році.

* * *

Екскурсовод з групою, до якої примкнув і Миролюб, спинився біля картини Гойї.

— Поглянь на цю жінку, — вказав на Ізабеллу, — вона живе в тій миті, яку вихопив художник із вічного потоку часу. І ні в кого з вас не виникає сумніву, що ця мить тимчасова, що в будь-яку секунду ця чудова жінка може скинути із себе задумливе заціпеніння і, повернувши голову в наш бік, довірливо запитає, як справи.

Присутні кожен по-своєму оцінили слова екскурсовода, але майже всі погодилися, що в Ізабеллиному погляді дійсно є щось незбагненно життєве і вічне.

— Справжній художник, наділений Божою іскрою, — продовжує екскурсовод, — створює образ не лише сукупністю ліній та тіней, а і передає йому від дозувальника частку біоенергетичного поля. Для цього митець повинен володіти внутрішнім зором. Художні образи, створені таким чином на полотні, зберігають свою біоенергетичну сутність стільки, скільки існуватиме мистецький твір. Додам, що є люди, які спроможні вичитувати долю персонажів на таким чином створених картинах. Ось чому за образами древніх мистецьких шедеврів, навіть за наскельними малюнками можна дізнаватися про минуле людства.

— Скажіть, будь-ласка, — звернувся один із екскурсантів, — якщо довкола ось цієї жінки існує її власне біополе, чи не значить це, що вона продовжує жити?