Замах на Селену (Збірка) - [12]

Відтоді моє життя набрало іншого значення. Воно стало красивішим і змістовнішим. Тепер я знаю, для чого і для кого живу! Я щасливий і мені більше у світі нічого не треба.

Та й співробітники відносяться до нас доброзичливо. Наша дружба нікому не заважає. І полетіли дні, як дужокрилі літахи, за якими і угнатися годі.

І раптом… Я став сохнути.

Так, так! Я поступово перетворююся із дужого і спритного спортсмена в ходячого скелета, обтягнутого пожовтілою шкірою. Мої очі округлилися і зробилися банькатими, вилиці повипиналися, ніс видовжився, а шия потоншала. Я дивуюся таким разючим змінам своєї атлетичної статури.

Тільки ось що дивно. На мою подругу наше кохання діє у зворотньому напрямку.

Вона ще буйніше розквітає. Якось я жартома сказав: ми з тобою спростовуємо закон сполучених посудин. Ти наповнюєшся енергією, а з мене ця енергія десь дівається.

Вона ж на мої слова не звертає жодної уваги і радіє світові, начебто він створений тільки для неї.

А ще згодом вона зробилася моїм єдиновладним повелителем. Причому, я добровільно виконую всі її забаганки і мені від цього одна приємність.

Потім запримітив: співпрацівники почали дивитися на мене з явним жалем. Вони мене шкодують!

— З часом подібні метаморфози і мені стали не подобатися. Я вирішив вияснити, що все це значить. Пішов до знаменитого екстрасенса.

— Вона ні в чому не винна, — сказав той, вислухавши мої нарікання. — Вона має негативне біополе. І їй, щоб вижити, потрібен партнер із позитивною біоенергією. Тобто — донор, яким ти і є.

Мене це спантеличило. Опанувавши себе, я запитав:

— І як довго маю бути отим донором?

— Якщо не ти, то буде інший. Без цього вона не зможе жити.

— А я?

— Ти швидко видихаєшся.

— І як це називається? — підступаю до ясновидця.

В моїй душі жевріє надія, що це помилка. Або ж шаманська вигадка, яку потрібно негайно спростувати. Та шаман продовжує вбивати цвяхи у моє вражене самолюбство.

— Такі люди, як вона, називаються вампірами, В середньовіччі їх спалювали на вогнищах, як відьом. Це явище природне, хоча його називають хворобою. Це не є хвороба. Твоя дівчина такою вродилася. Вона живиться твоїм біополем, про це не знаючи. Ти той, кого їй треба. Їй з тобою добре і вона щаслива.

— Виходить, треба втікати? — видавлюю із себе безнадійний висновок.

— Як собі хочеш. Але є вихід, — і відкрив мені свою, як він сказав, таємницю.

Я мовчки слухав, а він закінчив так:

— Виконаєш і станеш, яким був, однак їй буде тяжко. Навіть дуже тяжко. Ліків для неї немає. Попереджую, як ти себе поведеш, залежить від твоєї совісті…

І я виконав його рекомендації, відкинувши докори сумління.

Через деякий час моя квітка почала в’янути. Колеги між собою перешіптувалися: певно, завагітніла. Хоча між нами була тільки щира дружба.

Відтоді, коли ми залишаємося вдвох, вона обнімає мене і просить повернутися до неї. Я ж запевняю, що нічого не трапилося, що я такий, як і був.

— Розлюбив ти мене, — повторює сумно.

А тим часом я став майже зримо відновлювати свій атлетичний стан. І це мені легко вдається. Я начебто скинув із себе пута, які не дозволяли буйствувати молодій енергії.

Якось вона сказала:

— Ти став зовсім чужий, — в голосі відчувався біль, який граничить з відчаєм, — ти більше мене не любиш і я, напевно, скоро помру.

— Ні! Я зовсім не змінився! — кричу, а в самого серце болить.

Потім стрімголов лечу на вулицю.

Тепер мушу вам відкрити тайну, яку мені повідав екстрасенс.

Щоранку перед тим, як іти до праці, я обмотую себе з ніг до голови уявною шовковою ниткою. В такий спосіб одягаю на себе невидимий кокон, який є непроникним для впливу негативної енергії із зовні.

Стоячи за рогом будинку, я, не рухаючи руками, подумки розмотав кокон і відкинув пряжу в канаву.

Повертаюся назад.

Вона лежить в ліжку обличчям до стіни. На мене жодної уваги. Присідаю на краєчок ліжка. Кладу руку на її чоло. Раптом юна підхоплюється і здивовано дивиться на мене. Бачу, як засвітилася в очах радість.

— Ти повернувся? Ти знову такий, як тоді? — І вона ніжно притулилася до мене.

А мене охопила гордість. Це ж я жертвую собою ради неї! І ця жертвенність робить мене щасливим. Я бачу, як до моєї коханої людини повертається життя, яке їй дарую безкоштовно. Ми довго сидимо мовчки і в мені вирують дивні роздуми.

Час і щастя — різні речі. Час — це вимір, а щастя — стан. Цей стан може бути миттю і може бути вічним у цій миті. І я вирішив скористатися цим станом, цією прекрасною миттю за власнім розсудом. Відтепер мій час буде вимірюватися не календарями, а ємкістю мого власного біополя.

Ми мовчимо. Ми нічого не очікуємо і ні за чим не жалкуємо Ми є, і це головне. Я знаю, що вона п’є мою життєву енергію, хоча про це нічого не відає. Я навіть відчуваю, як вона набирається сил і радію, що в такий спосіб жертвую собою. Я відчуваю себе опреможцем самого себе і переможцем несправедливості, яку вдіяла природа моїй коханій людині.

І ось одного недільного ясного дня до мене прийшла незвичайна думка:

— Давай підемо до церкви, — кажу їй зненацька.

Вона здивовано кліпає очима.

— Ти повернувся і мені більше нічого не потрібно. Але, якщо треба, то ходімо. Тільки для чого?