Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма - [32]

Да как же он посмел? Виданное ли это дело - обвинять во лжи Писаку? Оказывается, очень даже виданное. Но писаки-кобзарята делали все, чтобы мы ничего об этом не узнали.

По словам Зерова поздний Кулиш «засудив усю народнопоетичну традицію; визнав, що при всьому геніальному своєму дарі слова Шевченко говрив про соціально-політичні справи як «божевільний».

Здесь требуется поправка: Кулиш осудил не народнопоэтическую традицию, а безумные призывы Писаки к кровопролитию. В народной же традиции, как показал учитель Кулиша Максимович, кровожадность отсутствует.

В поздней поэзии Кулиша, по словам Зерова, «знаходимо всі пізніше улюблені ідеї Куліша. Тут його гімни: єдиному цареві, єдиній цариці; готовність вибачити особисті вади монархів задля їх боротьби з українською потворою».

В год смерти Кулиша в Женеве вышел его последний сборник «Позичена кобза». В предисловии к землякам он советует им не гордиться собственным творчеством, всем тем, что пели «п'яні, як ніч, козацькі кобзарі».

Подводя итог творчеству Кулиша, Зеров говорит: «Свою боротьбу з Шевченком він розпочав «Хуторною поезією»… Боровся з його розумінням минулого, з його образами козаків та гайдамаків, шляхти і люду… Поруч гострих нападок на Шевченка («Тарасів почет дикий…», «Нехай би хоч устав Тарас горілки пити»), подекуди видко стремління поставити його обіч української громади, осторонь від усіх «голосних клепал та пустодзвонних дзвонів». Шевченко не винний, що його по-п'яну сказані слова про «залізну тараню» так само до смаку припали земляцтву та що наше «убожество письменне» його за те «возвело в апостоли правдивості святії». Набуток Шевченків треба оборонити від кривомовних калік, від козацького наплоду, що «з вовчого на світ приходять лона».

Такая «защита» будет почище нападок. Шевченко якобы не виноват в том, что спьяну наговорил лишнего А кто виноват? И разве он от чего-нибудь отрекался? Никогда. И не его возвели «в апостоли правдивості святії», а он сам себя ставил выше апостолов (и не только их).

Последние слова Зерова про Кулиша: «Його заперечення Шевченка було найзавзятіше. А що з нього був ще історик та публіцист, то виявилось воно не тільки в шуканні нових засобів та форм, а і в протиставленні козакофільству українських романтиків темпераментної проповіді «культурництва»… Куліш був найближчий, найтісніше зв'язаний з Шевченком, найвиразнішу мав на собі печать його доби, а через те і боротьба його за власну в історії української поезії постать була найгостріша».

Конечно, борьба была острейшая. Только не за «власну постать». Еще раз напомним то, с чего начинали: мировоззрение Кулиша есть «украиноцентризм». Только не кровожадный, а евангельский. А это уже - христоцентризм. Если Христос стоит в центре, то дистанция от Него до украинца, белоруса или русского - одна и та же.

9. М. Драгоманов

Михаил Петрович Драгоманов (1841 - 1895) родился в небогатой дворянской семье на Полтавщине. Закончил историко-филологический факультет Киевского университета имени Святого Владимира. Здесь же преподавал историю. Стажировался в Праге, Львове, Гейдельберге, Цюрихе, Вене, Флоренции. Историк и публицист, литературовед и фольклорист, экономист и философ. В эмиграции 15 лет жил в Женеве. Последние годы жизни - профессор Софийского университета. Высоко оценивал П. Кулиша, считал его единственным из украинофилов, который может поставить украинское дело во всей его широте. Во взглядах обоих мыслителей много общего. И это общее - именно то, что противоречит идеям Писаки. По словам Зерова «Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця 18 та початку 19 століття, що «без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край»; що «московське царство виповнило елементарну географічно- національну завдачу України», підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція 18 в.»

Национальная идентификация Драгоманова была такой: «А які ми руські - чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає». Не национальное для него стоит на первом месте: «В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національне є перше, головне діло, то ми поженемося за марою, або станемо слухати того, що всилюється спинити поступ людський і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло - поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма й спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі й його національності, охороні й зростові того, що в ній є доброго».

Неприемлема для Драгоманова и «державницька ідея». В своих «Чудацьких думках» он констатирует: «Нігде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії». Идея государства вообще чужда Драгоманову. В его концепции государству противостоит идеал федерализма; унитарному государству он противопоставлял федеративный союз свободных самоуправляемых общин. Наиболее близким к своему идеалу он считал устройство Швейцарии, где провел много лет эмиграции.