Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма - [27]

Котляревский провинился перед Писакою тем, что не раздувал из искры пламя. М. Максимович, указывая на народную основу юмора Котляревского, говорил, что он рисует жизнь «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». У Котляревского не только в аду, но и в раю есть «также старшина правдива, - бувають всякії пани». Одному из них посвящено произведение «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». Котляревский обращается к генерал-губернатору Малороссии:

Рад сказати правду-матку,

Що крутенькую загадку

Нашим ти задав панам;

Бо щоб мали чисті душі,

Щоб держали строго уші,

Ти собой їх учиш сам.

… Сеє не умре ніколи,

Що ти робиш всім добро,

Та і робиш з доброй волі,

Не за гроші і сребро.

Скільки удовам ти бідним,

Скільки сиротам посліднім,

Скільки, скільки сліз утер!

… Будь здоров і з Новим годом,

І над нашим ще народом

Ще хоть трохи попануй!

Трохи!… Ой, коли б багацько!

Бо ти наш і пан і батько,

І на більше не здивуй!

Короче, Котляревский демонстрировал возмутительное отсутствие классовой ненависти. Еще хуже того, что не было в нем и ненависти к России. Исследователь его творчества М.Т. Яценко писал: «Історизм мислення Котляревського проявляється… у розумінні ним такої важливої історичної акції, як консолідуючий народи союз України з Росією, до якого він ставиться однозначно позитивно… З ідеєю «общей отчизни» (державно-політичної єдності України з Росією) у Котляревського поєднується ідея національної самобутності українського народу, його історичного побуту і звичаїв та права на самостійний розвиток».

Еще ряд «возмутительных» фактов из жизни Котляревского.

В 1812 году он участвует в формировании казачьего ополчения против Наполеона.

Генерал-губернатор Лобанов-Ростовский любил театр. Котляревский был вхож к нему и с успехом принимал участие в любительских постановках пьес популярного тогда русского драматурга Княжнина.

Другой генерал-губернатор Н.Г. Репнин (Волконский) основал в Полтаве театр, пригласив труппу Штейна, в которой играл молодой Щепкин. Писатель занимает место директора и заведует репертуаром.

В 1821 году Котляревского избирают членом «Санкт-Петербургского вольного общества любителей русской словесности».

В доме писателя имелась прекрасно подобранная библиотека французских писателей и русских периодических изданий: «Северная пчела», «Сын Отечества» и др.

Н. Зеров писал: «Котляревський почуває себе провінціальним літератором, тому стежить за літературним життям столичним і підтримує зв'язок з ним… З перших рядків поеми Котляревського виясняється, що його «Енеїда» є переробка чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Енеїда» Осипова, дві перші пісні якої вийшли в світ у 1791 року… Але він умів перевершити свій зразок. Так, він перевершив у «Наталці Полтавці» - «Казака-стихотворца» кн. О.О. Шаховського…Таким чином, російська література сформувала Котляревського як майстра. Вона, дозволяючи народний вислів у низьких жанрах, показала йому стежку до використання народної мови української…

Біографічні відомості про Котляревського дають змогу зважити, як сильно в його особі російське літературне життя втягало українського автора».

Вот в чем виноват классик новой украинской литературы. Вот почему «Енеїда» - не украинская классика, а «сміховина на московський шталт». Подкачал «батько». Не оправдал надежды Писаки. Зато Котляревский понял главное. И это касается напрямую всех тех, для кого «і тут, і всюди - скрізь погано». «Енеїда» заканчивается классическими строками:

Живе хто в світі необачно,

Тому нігде не буде смачно,

А більш, коли і совесть жметь.

5. Г. Сковорода и другие

В 1847 году Писака заявляет: «Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі не пишуть по-своєму, а тільки переводять та й то чорт-зна по-якому?» Не переводы ли В.А. Жуковского имеются в виду? Впрочем, ниже вопреки себе самому он говорит: «… нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму».

«Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують, та хвалять те, що найпоганше, а наші патріоти-хуторяни й собі за ними: «преочаровательно!»

Неужели так-таки никто и не хвалит за достойное похвалы? «Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер-Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжені, а не в Малоросії (??), і свого язика не знає (??), а Вальтер Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії (??) - а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались, не знаю. А Борнс усе-таки поет народний і великий, і наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина».

Бедный Гоголь: он-то думал, что вырос на Украине, а оказывается - в Нежине. Бедный Вальтер Скотт: он думал, что жил в Шотландии, а оказалось - в Эдинбурге. Бедный Сковорода: он думал, что «мир ловил его, но не поймал». Ан нет. От длинной руки Москвы и он не ушел. А еще - от черного языка Писаки: «Мне кажется, никто так внимательно не изучал бестолковых произведений философа Сковороды, как князь Шаховской. В малороссийских произведениях почтеннейшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода».