Революция 1917 года глазами современников. Том 1 (Январь-май) - [43]

Без сумніву, воно зостанеться тією середньою політичною плятформою, на якій буде йти об’єднання людности України без різниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежности.

Програма культурного самоозначення, яку недавно в одній із своїх промов необережно прийняв за міру національних домагань народів Росії, і в тім і народу українського, голова нинішнього Тимчасового уряду кн. Львов, тепер уже нікого на Україні не задовольнить. Ті часи, коли українському громадянству доводилось рахуватися з обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю українського народу до всієї повноти національного життя і з тим недовір’ям, яке виявляло до українства, як до руху народного, громадянство російське, минули безповоротно. Тоді не тільки уряд, але й поступове російське громадянство ставилося до українства як до якоїсь невеликої інтелігентної купки. Її зв’язки з народом представлялися сумнівними, її запевнення про потреби народного життя приймалися скептично. Українцям приходилося проробляти тяжку педагогічну роботу над цим громадянством, за принципом «від легшого до труднішого», висуваючи на чергу домагання найбільш елементарні, безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної людини. Такі були домагання українського навчання в школі, допущення української мови в державних і громадських установах, в суді й церкві — на ниві, де українські маси зустрічаються з культурою, громадською і державною організацією. Воля народу не могла бути виявлена, доводилося ці скромні домагання аргументувати більше «од розуму». Вони повторялися довго, і так іще недавно, і коли б були вислухані своєчасно, то витворили б тривкий моральний зв’язок між українським громадянством, з одного боку, російською державністю й великоруським поступовим громадянством, з другого.

Але, на превеликий жаль, їх не слухали, поки був час. Не послухано і в критичний момент, коли російський уряд, користаючи з війни, заходився нищити і викорінювати українство в Галичині і в Росії, не спиняючись перед найбільш вандальськими, варварськими заходами. Українці не знайшли допомоги й підтримки у великоруськім громадянстві ніде, — крім деяких соціялістичних груп.

Це, треба правду сказати, викликало в українцях глибоку зневіру до російської демократії, до можливости, в союзі з нею, забезпечити повноту українського національного життя в рамках російської конституційности. В цю можливість українське громадянство вірило перед війною, коли зав’язувалися, як здавалося, міцні зв’язки між ним і поступовим великоруським громадянством. Але зв’язки ці не витримали воєнної проби. З тим стало все більше зростати переконання в неминучій потребі забезпечити українському народові державне право — або федерацією Російської держави, а як ні, то повного незалежністю України. Тільки державність признавалась певного запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу. Це сталося і відступитися від цього неможливо. Від цього становища не може бути повороту назад, у пройдені стадії чисто-культурного самоозначення або культурної автономії.

Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв’язку — це та програма даного моменту, від якої не може бути відступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенні її з боку провідників Російської держави, чи керуючих кіл російського громадянства можуть мати тільки один наслідок — це пересунення центру ваги в бік українського самостійництва. Про це самостійництво російські лідери заговорили з думської катедри ще перед війною. Але вони самі й дали йому зброю в руки своєю хиткою, ухильчивою політикою в українській справі в ці останні роки українського лихоліття. В теперішню хвилю прихильники самостійної, чи вірніше сказати — незалежної, України погоджуються залишитися на спільній платформі широкої національно-територіяльної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилиною, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?

З цим треба великої обережности. Це повинно бути ясне керівникам Російської держави!

Нова Рада. 1917, 1 апреля. № 4.

ВАМ СЛЕДУЕТ СОБРАТЬСЯ С УМОМ И ЧЕСТЬЮ Редакционная статья газеты «Сакартвело»

Наши социал-демократы лезут из кожи вон. В таком же положении находятся рабочие депутаты, которые на самом деле являются представителями социал-демократических организаций: не терпят они рядом с собой существования иных, не могут переварить деятельности других партий, всем своим существом борются против них, не чураются насилия, не брезгуют клеветой. Этим оружием они уже воспользовались в девятьсот пятом и шестом и приостановили, — хоть ненадолго, но все же, — выпуск газеты грузинских федералистов!

Для них привычным делом стало сбивать выступающих чужаков с трибуны, размахивать кинжалами и револьверами, вспомните Сухуми, Цаленджиха и прочие места.