Олександр Довженко - [4]
Видима річ, що тут зовсім легко перекинути місток від Маньки та її рогатих «недоброжелательок» на людські відносини й діла.
Ноти сатири, дедалі грізнішої, що переходила в громовий гнів, наймогутніше залунали в Довженкових оповіданнях воєнних літ і в його сценаріях.
Як у багатьох великих творців, з гумором і сатирою сусідив у Довженка глибокий трагізм, що набував з роками, як здається мені, все більшої сили. Раз у раз, однак, сумне й страшне опромінювалося в творах Довженка світлим і повним любові поглядом на життя, на світ, і тоді сама смерть ставала чимось подібним до тихого і неодмінного в природі заходу сонця. Така смерть діда Семена в «Землі».
«Може б, з'їсти чогось? — вголос подумав дід, оглядаючи свій рід, і, коли Орися піднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав білої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока дуля, та, мабуть, з'їв уже він всі свої грушки до одної, бо тільки пожував він її трохи, за звичкою, аж тут серце почало спинятись. І він це зрозумів: відклав грушку набік, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всіх, склав руки на грудях і, проказавши з усмішкою:
— Ну, прощайте, вмираю, — тихенько ліг і вмер».
Читаючи ці рядки, мимоволі згадуєш сторінки Тургенева і Льва Толстого, де так само спокійними і величними рисами малюється смерть людей праці, що відробили на світі своє… У наведеному уривку хочеться, проте, відзначити той естетичний елемент, елемент краси, яким вірний собі Довженко оповиває цю сцену: дід обтер останню свою грушку рукавом білої сорочки; відчувши наближення смерті, дід опорядив бороду й сорочку…
Всі, хто пам'ятає фільм «Земля», пригадують, що дідова Семенова смерть відбувається па тлі розкішної, ніби аж надмірно розкішної природи, серед невичерпної плодючості рідної землі… І всім запали в серце прості, промовлені «з сумовитою посмішкою» слова Семенового внука, носія в фільмі нового життя, сількора Василя:
«Грушки любив…»
Трагізм і складність людської душі, поєднання почуття виконаного обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в «Арсеналі», — там, де Глушак убиває свого колишнього друга Худякова, який виявився зрадником народу:
«Глушак зводить гвинтівку і звертається до глядачів (до апарата):
— Убиваю зрадника і ворога трудящих, мого друга Василя Петровича Худякова, шестидесяти літ… Будьте свідками моєї печалі…»
«Перед тим як вистрілити в зрадника, Глушак промовляє одне слово таким тоном, наче в останню фатальну мить він скинув з себе півстоліття:
— Вася…
І вистрілив».
Оце й є то, що ми називаємо безоглядною сміливістю Довженка як митця. Це й є приклад високої психологічної правдивості, властивої йому.
Безмежним жалем і смутком віє від того місця в кіноповісті «Повість полум'яних літ», де Демид і Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову ніч на печі спаленої ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кінця. Але й ця жахлива сцена осяяна немеркнучим сяйвом краси народної душі, народної пісні.
Демид просить Тетяну заспівати йому колядки.
— Колядки? — перепитує Тетяна.
І Демид, мішаючи дійсність із маячнею, каже: «Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван! Заспівай про нашого Йвана…»
І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка рлюкової матері:
Молодець Іваночко та вибив ворота! Святий вечір…
А «молодця Іваночка» в цю ж саму хвилину посилає командуючий армією Глазунов на великий ратний подвиг.
Довженко тільки почав працювати над фільмом «Повість полум'яних літ», смерть перетяла йому творчу путь. Здійснила на екрані цей фільм, як і фільм «Поема про море», у творчому співробітництві з першорядними артистами, дружина й друг Олександра Петровича Ю. І. Солнцева.
Я належу до тих глядачів, які вважають, що в цих фільмах прекрасно й шанобливо виконано творчу волю й мистецькі та ідейні заповіти Довженка. І кадри з Тетяною та Демидом Орлюками наложать до таких явищ мистецтва, які гострим плугом врізуються в душу глядача. Довженківським гострим плугом.
Одна з найвищих точок трагічного в «Повісті полум'яних літ» — це розмова Марії з бронзовим пам'ятником її чоловіка, Павла. Вона принесла до підніжжя пам'ятника «свій сором і муку, дитину незнаного батька» — і між нею, живою й страждущею людиною, і бронзовим пам'ятником справді відбувається обопільна розмова. Це одна з тих довженківських «ненравдоподібностей», які дратують людей не дуже широкого смаку і які, власне, дають одну з підстав говорити про геніальність автора «Повісті полум'яних літ».
Я назвав як одного з духовних батьків Довженкових Миколу Гоголя. На цьому місці хочеться назвати і ім'я найбільшого в світі співця жінки-страдниці, жінки-матері — Тараса Шевченка…
Високій героїці Вітчизняної війни присвятив Довженко багато гарячих сторінок. Забути не можна те місце в «Повісті полум'яних літ», де вчителька Уляна при німецькому комісарові і при зрадникові, «мінус-людині» Грабовському розповідає учням про Святослава 2, про вікопомні діла предків. Тою самою героїкою — в дусі «убий, не здамся» Лесі Українки — опромінена й смерть директора школи, Уляниного батька Василя Марковича. Вся постать, уся історія Івана Орлюка, переможця не тільки ворогів, а й власної смерті — це живе втілення героїзму радянських людей у дні Великої Вітчизняної війни. Але в оповіданні «Слава» читаємо такі слова:
Виртуозная техника и мелодичность стиха, разнообразие жанров, широкий тематический диапазон и философская окраска лирики отличают творчество прославленного мастера украинской советской поэзии Максима Рыльского (1895–1964). В книгу избранных произведений поэта вошло все самое значительное из его обширного стихотворного наследия. Многие стихотворения Рыльского, включенные в это издание, на русском языке звучат впервые.
«Те, кто читают мой журнал давно, знают, что первые два года я уделяла очень пристальное внимание графоманам — молодёжи, игравшей на сетевых литературных конкурсах и пытавшейся «выбиться в писатели». Многие спрашивали меня, а на что я, собственно, рассчитывала, когда пыталась наладить с ними отношения: вроде бы дилетанты не самого высокого уровня развития, а порой и профаны, плохо владеющие русским языком, не отличающие метафору от склонения, а падеж от эпиграммы. Мне казалось, что косвенным образом я уже неоднократно ответила на этот вопрос, но теперь отвечу на него прямо, поскольку этого требует контекст: я надеялась, что этих людей интересует (или как минимум должен заинтересовать) собственно литературный процесс и что с ними можно будет пообщаться на темы, которые интересны мне самой.
В книге рассказывается история главного героя, который сталкивается с различными проблемами и препятствиями на протяжении всего своего путешествия. По пути он встречает множество второстепенных персонажей, которые играют важные роли в истории. Благодаря опыту главного героя книга исследует такие темы, как любовь, потеря, надежда и стойкость. По мере того, как главный герой преодолевает свои трудности, он усваивает ценные уроки жизни и растет как личность.
Диссертация американского слависта о комическом в дилогии про НИИЧАВО. Перевод с московского издания 1994 г.
В книге легко и с изрядной долей юмора рассматриваются пять способов стать писателем, которые в тот или иной момент пробует начинающий автор, плюсы и минусы каждого пути, а также читатель сможет для себя прояснить, какие из этих способов наиболее эффективны.
Книга доктора филологических наук профессора И. К. Кузьмичева представляет собой опыт разностороннего изучения знаменитого произведения М. Горького — пьесы «На дне», более ста лет вызывающего споры у нас в стране и за рубежом. Автор стремится проследить судьбу пьесы в жизни, на сцене и в критике на протяжении всей её истории, начиная с 1902 года, а также ответить на вопрос, в чем её актуальность для нашего времени.
«Лишний человек», «луч света в темном царстве», «среда заела», «декабристы разбудили Герцена»… Унылые литературные штампы. Многие из нас оставили знакомство с русской классикой в школьных годах – натянутое, неприятное и прохладное знакомство. Взрослые возвращаются к произведениям школьной программы лишь через много лет. И удивляются, и радуются, и влюбляются в то, что когда-то казалось невыносимой, неимоверной ерундой.Перед вами – история человека, который намного счастливее нас. Американка Элиф Батуман не ходила в русскую школу – она сама взялась за нашу классику и постепенно поняла, что обрела смысл жизни.