Фундаментальная наука - [8]

Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, Коли ж коні затупотіли в дворі. Хтось одразу вийшов на ганок, привітав пізніх гостей.

У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.

— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?

Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Священик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.

Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.

— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.

— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, я, та ще Бог.

— Хочу сказати про Русь, — князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг… Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.

— Відаю, княже, все відаю, знаю, — згодився священик.

— Але що трапилось? — повів далі князь Володимир. — Чом неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає… Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?

Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.

— Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту, юдеї з Хозарії, благовісники римського папи… Я сказав їм коротко: не вюрі, не можу вірити в богів ваших.

— Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, — підняв голову священик, — довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже…

Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав: —Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, Коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль, євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.

Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, Коли стояв поруч з отцем, чув: «А Коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди від Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм…» — Так і пішло, — говорив далі рівним, спокіним голосом священик. — Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі…

— Ти осуджуєш мене за це, отче?

— Ні, — одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, — ти робив, що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити… Я любив, — закінчив священик, — бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе — їхнього онука й сина?!

— Спасибі, отче! — щиро сказав Володимир.

— Нині ти прийшов до мене з спраглою душею… Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу… Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино, убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як — у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти — іншому Богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити… Говори, княже, чи правда це?

Князь Володимир довго думав і нарешті сказав: —Так, отче, нині мені страшно жити…

— А чому? — запитав священик і одразу ж сам відповів: —Життя змінилося, змінюється, і його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже немає, те, що є нині, таким уже й буде довіку. І кожна людина хоче знати, що тут, на землі, все повинно бути так, як є: князеві своє, бояринові — належне, убогому Бог такожде дав усе — тіло, руки, душу…

Широко розплющивши очі, князь Володимир дивився на священика.

—І все це не прийшло само по собі, — тихим голосом вів той, — створюючи дерев «яних Богів, людина вже боролася з ними, ці дерев» яні Боги допомагали людям колись, але нічого не можуть зробити нині, тільки Христос стоїть на сторожі нового життя, бо він утверждає, що немає на землі власті, аще не від Бога. Христос каже: не укради у іншого, а живи своїм, Бога бійтесь, князя чтіте.

Священик ясними своїми очима заглядав неначе в саму душу князя.

— Аще людина охреститься, — спроквола говорив він, — Бог прощає їй і всі гріхи, содіяні допреже, через купіль вона вступає в життя нове… Аще ж немає життя тут, є життя вічне, рай на небі.

Глибоке зітхнення, стогін вирвались з грудей князя Володимира.

— За тим я й прийшов до тебе, отче! — щиро сказав князь. — Не вірю… Допоможи мені повірити!